Глава 4

Половину мого столу займав гігантський плетений кошик яскраво-червоних троянд. Маленькі ніжні бутони випромінювали чарівний аромат, що наповнив усе приміщення. У центрі була мініатюрна листівка. Але не в банальній формі серця. Це був сувій у вінтажному стилі, закритий справжнісінькою восковою печаткою. Зламавши її, я розгорнула листок. На ньому пір'яною ручкою було написано:

«Це просто до Восьмого березня, яке я пропустив. Нічого не думай, я все зрозумів. Р»

Дуже смішно. Підкат в ексклюзивному стилі Гада Вєтрова. З одного боку руки свербіли порвати на клаптики витончений папір і викинути квіти в смітник, а з іншого просто не піднімалися зробити це. І всередині щось лоскітно затремтіло. І я відчула, що усміхаюся.

- На ті ж самі граблі? Серйозно? - пробурмотіла вголос.

Кинула листівку у відро для паперів. Букет… Букет відставила на підлогу біля вікна за спиною. Не перти ж через весь коридор у туалет, де смітник, щоб плітки полізли. Хоча вони й так полізуть, адже букет, найімовірніше, віддали на рецепції. І є ще всюдисуща Яна. І Марина.

Щоб тебе, Гад Вєтров!

Зняла пальто, перевзулась. Ввімкнула комп'ютер і на кілька годин забула і про брата, і про Вєтрова, і навіть про букет за спиною. За це я любила роботу. Та допомагала відволіктися і на якийсь час забути про все на світі. І не тільки з «романтичної» причини, що просто я любила те, чим займалася. Але й оскільки чим більше і краще я працювала, то вище піднімалася. Тим ближче ставала до виконання клятви, яку дала собі давно. Вісім років тому, коли плакала у ванній в гуртожитку, дізнавшись, що шалено коханий хлопець просто посперечався на мене. Посперечався на ніч із злиденною заучкою, яка «нікому не давала».

І тепер він знову вирішив погратись. А я... А я ще, дурна, квіточками та записочками милувалася!

Різко розвернувшись, схопила з підлоги кошик. У ніс ударив ніжний, тонкий аромат троянд. Витончені бутони лоскотали шкіру передпліч. Потягнувшись до телефону, набрала рецепшн і попросила прислати до мене прибиральницю. І як тільки одразу не додумалася?

- Викиньте це, будь ласка! - встигнувши додати записку до букета, поки чекала, попросила я.

- Шкода, такі гарні, - сказала жінка, але, одразу зібравшись, додала. - Звісно!

Забрала в мене кошик і з жалем засунула його в мішок зі сміттям.

- Дякую.

Я знову дивилася в монітор. Але не бачила а ні креслення, а ні панелі інструментів. Натомість перед очима з’явилось минуле. Але не той день, коли все закінчилося, а той, коли все почалося.

Вісім років тому

- Бажаю вам успіху, - з усмішкою сказав викладач, підписуючи мою залікову книжку. Ще одне «А», точніше останнє у цій сесії. Звичайно ж, "автоматом", як і всі інші.

- Дякую.

Сунувши залікову книжку в сумку, я підхопила з парти куртку і під заздрісно-неприязними поглядами одногрупників покинула аудиторію. З усієї групи, а це тридцять чоловік, із цього предмету лише у трьох «автомати». А «А» взагалі лише у мене. Однією із семи дівчаток. Усередині розлилася трохи мстива радість. Тому що всі ті, хто любить підстебувати мене, залишилися там, в аудиторії, складати іспит. Так вам, багатенькі дітлахи. Може, гроші у вас завдяки батькам і є, натомість мізків немає.

Від спогадів про гроші вся радість зникла. Враховуючи, що до початку нового семестру залишалося два абсолютно вільні тижні, я мала вибір. Або працювати по дві зміни на день офіціанткою в ресторані, щоб у перші два тижні семестру мати можливість нормально спати через ніч, або залишити по одній і виспатися зараз. У першому випадку я зможу максимально зосередитись на навчанні, а у другому хоч трохи відновитись після ангіни, яку відбігала на ногах. І, можливо, трохи ваги набрати. Адже навіть керівник, якого спочатку влаштовувала моя худорлявість, вже сказав, щоб я починала їсти інакше скоро почну лякати клієнтів своїм виглядом. Ех… Та я б рада їсти нормально і спати достатньо, але доба складає лише двадцять чотири години, а грошей катастрофічно не вистачає. Дениска росте, мама хворіє. І самій треба якось існувати.

Вибравши перший, я дістала з кишені джинсів телефон і, не зупиняючись, почала шукати в телефонній книзі номер адміністратора. Коли натискала на дозвін, у мене врізався бульдозер. Ні, звичайно, ніякої землерийної машини в університетському коридорі не з’явилось. Просто таке відчуття виникло.

Телефон випав з руки, і впав на підлогу, розбившись вщент.

– Оу!

Великі долоні зімкнулися на моїй талії.

Піднявши голову, я зіткнулася з темними, як ніч, очима незнайомого хлопця. Ті дивилися  задерикувато і весело. Довгі, пухнасті вії, яким позаздрили б усі дівчата, робили погляд ще глибшим. Бездонним, як Всесвіт, у якому запалюються і гаснуть зірки. Довгий синяво-чорний чубчик падав на високе чоло, квадратне підборіддя трохи заросло темною щетиною. На різко окреслених чуттєвих губах грала широка пустотлива усмішка. Від неї все всередині мене затремтіло. Особливо – серце. Спершу ніби завмерши на мить, застукало часто-часто.

Хлопець був вищий за мене на цілу голову, з широченими плечима. Прокачані м'язи, як у героїв у фільмах, проступали під чорним кашеміровим джемпером. Джинси плавно облягали довгі  ноги. Я відчула густий приємний запах туалетної води. Такий хочеться вдихати знову і знову.

- Валькірія в польоті, - низьким, оксамитовим голосом, промовив він.

- Вибачте, - скинувши його руки, я присіла навпочіпки за телефоном. Той безнадійно розбитий. Шикарно.

- Та забий, я тобі новий куплю, - долинуло зверху.

- Не треба, - я випросталась, стискаючи в руках розбитий гаджет.

– Як не треба? Це ж я винен. Я Вітер. Рус. Руслан Вєтров.

- Злата, - промимрила я.

Від його погляду щокам стало страшенно жарко.

- Є хвилинка? Може вип'ємо кави?

Хвилина… Кава… Мозок завис наче старий комп'ютер.

- Д-давай, - видавила я пересохлими губами.