Глава 3

Варто було здогадатися, що Вєтров захоче обідати саме у своєму ресторані. У тому, куди вісім років тому водив мене на побачення, щоб козирнути своєю крутістю.

Наче я кохала його саме за це…

Досі я пам'ятала те захоплення, яке переповнило мене, коли я вперше зайшла у ці важкі дерев'яні двері з кольоровими вітражами.

Інтер'єр як у театрі, паркетні підлоги, позолочена ліпнина на стінах, срібні прилади, білі скатертини, м'які крісла, затягнуті шовком у червону та кремову смужку, витончені ковані срібні ж канделябри зі свічками, важкі штори з золотої парчі. На той момент я подібні місця лише у фільмах бачила.

І кохання «таке», як у нас, було, на думку мене тодішньої, теж тільки в кіно та книжках. Ну, вже за цим пунктом, життя швидко показало, що я маю рацію…

Метрдотель провів мене у віп-зону. Там уже чекав Вєтров. Розвалившись у кріслі, потягав каву. Маленька чашка губилася в його руці з довгими пальцями. Платинові запонки виблискували у м'якому теплому світлі. Сорочка світилася білизною. Чорти в чорних очах танцювали тріумфальні танці.

- Доброго дня, Руслане Вадимовичу, - я зупинилася біля столу.

- Доброго, - він спритно підвівся з-за столу. Потім швидко ступив до мене і, перш ніж я встигла ворухнутись, стягнув з плечей пальто. Навмисне повільно і торкаючись кісточками пальців передпліч. Тепле дихання ковзнуло по шиї. Ніс залоскотав аромат туалетної води, змішаний із особистим запахом… По всьому тілу пройшло тремтіння, під тканиною блузки розсипалися мурашки. І стало жарко.

Але я й вигляду не подала. Сіла за стіл, не даючи можливості допомогти мені. Звісно, ​​такого діловоий  етикет не передбачає. Так само як і допомоги з пальто, тому… Обломишся, Гад Вєтров. Більше тобі мене зненацька не заскочити.

- Я склала чорновий варіант технічного завдання.

- Ну, почекай, - Вєтров сів навпроти, і глузливо глянув на мене. - Давай поїмо спочатку. Я вмираю з голоду.

Я відкрила рота нагадати, що ми на «ти» не переходили, але передумала. Тільки й не вистачало показувати, що звертаю увагу на його поведінку.

Вєтров тим часом махнув рукою офіціантові.

- Біф Бургіньєн із трюфелем, палтус із соусом Бер блант, качка по-азіатськи... З напоїв самі знаєте що. Усього по два…

- Ні, мені тільки Цезар із куркою, будь ласка, і мінеральну воду, - перебила я. – Знаєте, Руслане Вадимовичу, я стільки не їм. Слідкую за фігурою та здоров'ям.

Вєтров усміхнувся. Жестом відпустивши офіціанта, нахабно подивився на мене. Просто кожен міліметр розглядав, наче я якийсь дико дорогий діамант, в ограновуванні якого він намагається знайти вади. Начебто діаманти бувають недорогими! Ай, гаразд, суть ясна.

- А я тебе одразу впізнав, Златовласко. Ти така сама, як тоді. Зовсім не змінилася.

Від звуку цього низького, оксамитового голосу жар вниз хребтом. І серце-зрадник заколотилось, наче пташка в клітці.

- Як і ти, - ну а який сенс уже в цьому «виканні»? - Яким був, таким і лишився.

- Я, якщо що комплімент зробив, - густі, доглянуті брови насупилися.

- Так і я теж, - озвалася я, глузливо дивлячись у його очі.

Більше жодного слова не додала. Не гідний ти, Вєтрове, навіть слівця зайвого з моїх вуст. Ось як!

- Ображаєшся на мене досі, так?

– Я? – голос зрадливо брязнув. - Руслане, більше восьми років минуло. Які образи? Навпаки – я вдячна, що показав мені тоді, як справи в цьому житті насправді. Це дуже і дуже допомогло перестати витати у хмарах. Тому мені навіть не соромно згадувати, як я безглуздо повелася на гарненьке личко і мажорські понти, не помітивши, що за ними порожнеча.

В очах чоловіка спалахнув вогонь. Спекотний такий, гнівний. Прикро стало, так, хлопчику? Не такого ти чекав?

- Все давно в минулому, - насолоджуючись тим, як скам'яніло гарне обличчя мерзотника, проспівала я. - Не хвилюйся. Може, поки готують страви, почнемо?

Буравлячи мене поглядом своїх чорних очей, оточених такими густими віями, що це давало привід зненавидіти його ще сильніше, Гад Вєтров смикнув головою на знак згоди.

Весь час, поки ми обговорювали майбутній проєкт, мене не залишало відчуття, що Вєтров а ні слівця не слухав, а тільки роздягаюче витріщався на мене, в очікуванні поки я це помічу і збентежуюся. Все ще не міг повірити, що мені байдуже і на його увагу, і на нього самого, і наше минуле. І справа була не в тому, що я погано приховувала свої, хай і зовсім інші, ніж думав Вєтров емоції. Просто такому, як цей чоловік, неможливо уявити, що перед ним можна встояти. Багатий, красивий, нахабний господар життя. Ну яка жінка зможе відмовитися від «привабливої» ролі коханки такого? А тим більше та, яка колись…

Але, обломишся, Вєтров. Обломишся і крапка!

Згадуючи, як спалахнув його погляд після того, як я сказала, що він для мене порожній гарненький мажор, я широко посміхнулася. Водій таксі, впіймавши мій погляд у дзеркалі заднього виду, усміхнувся у відповідь. З таким собі однозначним натяком. Посмішка відразу ж сповзла з мого обличчя, змінивши кам'яним виразом з розряду «навіть не думай».

В офіс їхати я вже не збиралася. «Обід» затягнувся на чотири години і, коли я залишала ресторан, час наближався до п'ятої години вечора. Вєітров поривав відвезти мене «куди треба» сам, але я показово викликала таксі. Хоча, чесно кажучи, його бажання зайвий раз козирнути манерами та грошима було доречним – зайвих фінансів у мене не було, проте не ризикувати ж, даючи можливість дізнатися, що у мене проблеми з братом? Тільки й не вистачало, щоб Вєтров взявся їх вирішувати!

Денис винаймав квартиру навпіл з одногрупником. Вирішивши нагрянути без дзвінка, я цілком могла його не застати, але що вдієш? Не давати ж можливості кудись звалити, відстрочивши розмову. Домофон у парадному був відсутній. Усередині панувала напівтемрява через те, що сходовий майданчик освітлювала лише одна тьмяна лампочка. Піднявшись сходами на третій поверх, я підійшла до оббитих потрісканим дермантином дверей. Зробила глибокий вдих і натиснула на кнопку дзвінка. Тишу прорізала гучна трель. Відкрили мені приблизно за хвилину навіть не спитавши, хто там.