Глава 1

- Злато, зайди до мене! - сказав бос, тільки-но я підняла телефонну трубку, і відключився.

Зрозуміти по інтонації в якому Віктор Петрович настрої я, звісно, не встигла, а ось причин, через які генеральний директор викликає мене до свого кабінету, одразу придумалося штук п'ять. Серед них жодної гарної. Подумки звинувативши себе в параної, я звернула «Автокад». Засунувши ноги в човники на дванадцятисантиметровій шпильці, заблокувала комп'ютер і встала з-за столу. Машинально розгладила і без того ідеально рівну тканину своїх сливових штанів прямого крою, обсмикнула чорну сорочку з широким бантом на талії... Все було в порядку. Майнула думка, не дарма я все-таки вбила всю першу зарплатню старшого архітектора на пошиття ділового костюма, пари сорочок до нього та купівлю ось цих туфель. Звичним мені недорогим аналогам із мережевих магазинів до них як землі до небес. Що вже говорити про секонд-хендівські шмотки, які носила в голодну студентську юність.

Підійшла до дверей, взялася за ручку. Обернулася на пару секунд, окинувши поглядом просторе та світле приміщення кабінету. Мого особистого кабінету. З вікнами в підлогу, великим прямокутним столом світло-сірого кольору, зручним кріслом, затягнутим у жовту шкіру, потужним комп'ютером останньої моделі та навіть невеликим диванчиком із журнальним столиком… Мій. Особистий. Кабінет. Висока посада у двадцять шість. Чи могло дівчисько, що виросло в хрущовці у смт, у якого батько-п'яниця, уявити таке?

Заледве.

Вийшла, замкнула за собою двері. Пішла через довгий коридор до кабінету боса. Кивнувши на знак вітання секретарці - ноги мені до талії, повна трійка, губи качечкою, які, того й дивись, перестануть стулятися між собою - постукала.

- Так-так, - голос боса звучав наче привітно.

У кабінеті генеральний був не сам. По діагоналі від нього за столом темного дерева сидів відвідувач.

Перед ними обома димилися дві білі витончені чашки кави. Лежали якісь папери. Смартфони… Мій мозок відзначав ось такі деталі, що нічого не значили, так скрупульозно, ніби намагався якось допомогти своїй господині, що впала в ступор, коли візитер повернув свою темноволосу голову і повільно окинув поглядом своїх чорних, як гіркий шоколад, очей всю її постать. Від шкарпеток чорних човників до золотаво-русявої маківки. І з кожною секундою погляд цей ставав дедалі більш оцінюючим.

- … Злату Фролову, нашого старшого архітектора, - крізь пульс, що бухає у вухах, прорвався голос генерального.

- Добрий день! Приємно познайомитися, - тихо стукаючи підборами, я підійшла до столу.

Простягла непохитну руку, дивлячись у чорні нахабні очі, в яких не промайнуло а ні краплі впізнавання. Ще б пак. З якого дива мажору Руслану Вєтрову пам'ятати мене, якесь там дівчисько, на ніч з яким він заклався вісім років тому.

Підвівшись, чоловік з усмішкою потиснув мою руку. Навмисне затримав її у своїй великій і гарячій долоні довше, ніж потрібно. Ще й дивився важким, відчутним і повним переваги поглядом з дещицею… Бажання?

– А Воронін де? - сівши назад, він повернувся до Віктора Петровича.

Я сіла навпроти. Попросила секретарку, що зайшла, зробити мені каву. Рівним тоном, хоч усередині все клекотіло. Ну ось чому Земля настільки кругла?

Ще сильніше накачався, гад. Он, м'язи відкутюрну сорочку мало не рвуть. І густа доглянута щетина робить підборіддя ще квадратнішим, а вилиці – ще вищими. І ніс, зараза, пряміший нікуди, хоч Коля його йому тоді зламав.

- Павло зараз зайнятий іншим проектом, - відповів тим часом бос. – А роботи Злати ви бачили у портфоліо, яке вам відправляли. Два останні проєкти розробляла вона.

Вугільний чорний погляд знову поринув у мій бік.

- Вони точно ваші?

Так, мерзотник, вони мої. Адже я, на відміну від тебе, вивчилася своїм розумом і відмінно.

- Звичайно ж…

- Якщо ви сумніваєтеся у чесності мого керівника, то навіщо вибрали нашу компанію для співпраці?

У роті пересохло і крутити язиком було важко. Але я все одно змогла сказати так, як хотіла – впевненим та глузливим тоном. Боковим зором побачила, як зблід бос і як його очі повільно налилися кров'ю. Вєтров же ще ширше посміхнувся.

- Не сумніваюся, просто здивований, - нахабно з'їхав він. – Проекти круті, а розробило їх дівчисько із зовнішністю барбі. Вам скільки? Двадцять три? Двадцять п'ять?

- Двадцять шість.

А тобі тридцять три. Я більше не та юна і наївна сіра мишка в секонд-хендівських шмотках, а ось ти, дивлюся, як був тупим і нахабним мажором, так ним і лишився.

- Що ж добре, давайте тоді приступимо...

- Без мене, - відсунувши стілець, я підвелася. – Вікторе Петровичу, я відмовляюся від співпраці з Русланом Вадимовичем. Прошу мене пробачити.

Розправивши спину, я повільно попрямувала до виходу, відчуваючи на собі повний люті погляд боса і ще один погляд, від якого хребтом бігли мурашки і зводило потилицю. Здається, я його навіть через двері відчувала.

У коридорі, як на зло, зіткнулася з Вороніним. У маленьких очах, яких з-за круглих щік було майже не видно, промайнуло злорадство.

- О, Злато? А я чув, у тебе зустріч важлива, - єхидно вигнув кущисті брови чоловік. - Що вже закінчили? Так швидко…

- Ага, закінчили, - проспівала я. - Ти ж знаєш, як сильно я ціную свій і чужий час. Тому використовую кожну хвилину максимально.

І, широко посміхнувшись, обійшла його і попрямувала геть.

- Ну-ну, - долинуло слідом.

Заскочивши, як ошпарена, до свого кабінету, я голосно грюкнула дверима. Лягла на них спиною, заплющивши очі на кілька секунд. Серце вискакувало, в голові молочна каша, зверху якої, як пінка на молоці, утворювалося розуміння: щойно все, чого я стільки часу досягала, цілком ймовірно полетіло до якоїсь там матері. І знову через цього придурка! У якому зі своїх минулих життів я згрішила настільки сильно, що всесвіт вже вдруге обрушує його мені на голову?

Шпильки раптом почали просто пекельно тиснути. Якось дошкутильгала до крісла, звалилася в нього і, вийнявши ноги з туфель, впустила голову на схрещені руки і тихенько заскулила. Дурню зрозуміло, бос мені такого фінта не пробачить. За те, що послала важливого – а в тому, що Гад Вєтров важливий клієнт завдяки його таткові, я не сумнівалася – клієнта, мені як мінімум догану, як максимум – звільнення, як сильний максимум – воно ж із вовчим квитком. І плакала моя кар'єра крокодилячими сльозами. А вже Павлуша як зрадіє! Він мало не позеленів від злості, коли мене врівень з ним – світилої архітектури – поставили. Шовініст довбаний! І женоненависник!