Розділ 27

Скільки дістається випробувань на одну долю людини?
Чи буває так, що одні живуть «у маслі», а інші з одного лайна в інше стрибають, а вибратись не можуть?
Божена розглядала стелю камери не в змозі повірити, що змогла впасти на саме дно.
«Краще вже з батьками-пияками, чим тут»
«Пані Каплан», яку було звати Катериною постійно тараторила про поганих чоловіків і про політиків, які не дають нікому жити.
Божена слухала, бо більше нічого не залишалося.
— Хіба не помічала, що всі біди через них? — питала про чоловіків.
В цю мить Божена думала про свого батька, який часто бив маму після випивки. Про Олега, який теж не соромився підіймати на неї руку.
— Можливо.
— Давно, ой давно потрібно їх від влади прибрати. Якби не та довбана партія, де працюють мої синочки, то б щось можна було вдіяти. Так ні, вони всією країною керують…
Далі Божена не слухала. Її не цікавила політика. Турбувало лише власне життя якому вона не могла дати ради.

Вона знала, що виглядає не найкраще. Можливо Марк перелякався, коли побачив її. Нехай. Якщо його злякав її вигляд, отже він такий же розпещений, як і решта багатіїв.
— Хіба б ти не хотіла світ у якому жінка нікому нічого не винна?
— Що? — не зрозуміла питання.
— Ну посуд, прибирання, діти.
— А хіба це хтось нас примушує?
— Як би не так. Нам нав'язали все це приймати, як даність. Кожен, навіть ми самі інших жінок носом пхаємо туди, де вони не справляються з так званими «жіночими обов'язками».Чоловіків давно потрібно скинути з влади. Ніяких чоловіків. Ніяких «жіночих обов'язків» Лише влада.
«Божевільна» — подумала Божена.
Їй не хотілося розмірковувати про такі глобальні речі.
От би лише вибратись звідси, аби мати можливість усе виправити.

Якщо навіть мати Марка вирішила її так налякати, то в неї все вийшло. Нехай Марк дивиться на неї з розтріпаним волоссям і понадкушуваними нігтями з розтертими кутикулами. Можливо він сам відстане… хоч цього дівчині не хотілося. Проте боротися з заможними жінками, будь то Мелані Лорська чи Сільвія Ваторі – не зможе.

Раптом залізні двері важко скрипнули.
— Герега на вихід.
— Віталіку, а чому з дамами не вітаєшся? — перемикнулася Катерина, — Чи я вже тобі не подобаюсь?
Розгублений поліціянт витріщився на Божену, аби та скоріше піднялася і вийшла з камери.
— Вже забув, як мацав мої цицьки за упаковку цигарок?
Божена дивилася на фізіономію поліціянта. Хоч Катерина була трішки божевільною, але говорила правду.
— То ти йдеш, чи тобі особливе запрошення потрібно?
— На допит? — запитала.
— Ні, — він хитро посміхнувся, — Твій кавалер прийшов. Знову їсти тобі напевно приніс. Дивись, бо якщо ти в нас тут розтовстієш, то це погано сказиться на нашій репутації, — засміявся.
— Дарма ржеш. В тебе і так нульова репутація – засміялася Пані Каплан, від чого Віталік зсунув брови в незадоволену гримасу і зайшовши в камеру схопив Божену за плече.
— На вихід, — повторив наказ.

Сьогодні Божена не хотіла бачити Марка.
Точніше їй не хотілося, аби він бачив її в такому вигляді. Після минулої розмови залишився неприємний осад, коли вона згадувала його погляд. Його очі не горіли, як раніше. Він ніби сам був спантеличений подібній ситуації.
— Привіт, — Марк одразу підвівся і направився до дівчини, — Можете йти, — сказав наглядачу.
— Якщо що, я за дверима, — сказав він перед тим, як прикрити двері.
— Пробач мені, — почав Марк, — Я минулого разу був справжнім бовдуром. Пробач, я навіть не уявляю, як тобі тут важко.
— Нічого. Ти ж не винен, що я тут.
Марк миттю розклав на столі судочки.
— Що це? — здивувалася.
— Суші.
— Суші у в'язниці?
— А що?
— Та нічого, — вона схилила голівку набік. Хотіла видавити з себе посмішку, але сьогодні зробити це було вкрай важко.

Вона сиділа на холодному стільці за таким же столом сірого кольору. Під ногами холодний бетон, а у вікні за ґратами виднілося тепле сонце. В цю мить вона думала про те, що найбільше на світі хотіла знову бути вільною.
— Я ніколи не думала, що зможу опинитися на самому дні, — раптом сказала.
Марк заглядав у вічі й намагався зрозуміти її почуття.
— Ти не на дні.
— Так думаєш?
— Ти ні в чому не вина. Це інше.
Сьогодні він був одягнений у яскравий одяг. На дужому тілі була червона футболка. Як же дівчину збуджувало його тіло, але думати про це зараз не могла. Просто захитала головою, аби звільнитися від думок про те, аби віддатися йому просто на цьому столику.
Його присутність часто викликала подібні думки, але знала, що Марк не з тих чоловіків, які піддаються необдуманим емоціям, якщо це не стосується лише стану ефекту, коли йому хочеться врізати комусь у пику.
— Яка різниця вина я чи ні? Коли я народилася – теж була не виною. Але в житті завжди так.
— Як?
Відповідати не хотілося. Хоч цей чоловік їй подобався, але вона не могла сказати всього, що думала. Хіба можуть люди народжені з золотою ложкою в руках зрозуміти таких як вона?
— Не бери в голову.
Суші були смачними. Вона їла і дивилася на чоловіка навпроти. Звідки з'явився цей внутрішній холод? Чому їй здається, що якби не він, то б її тут не було?
«Але ж це правда» — підказувала підсвідомість.
Якби не він, вона б досі працювала у будинку Ваторі, відкладала б гроші й будувала плани. А тепер ніяких планів. Лише ціль – вибратися звідси.
— Ти допоможеш мені? — запитала, бо більше не мала на кого розраховувати.
— Звісно, — він встав зі стільця і наблизився до неї. — Я так хочу, аби ти нарешті повернулася додому.
Божена запитально поглянула на нього, а за тим, він виправився:
— Тобто в наш тимчасовий будинок.
«Наш тимчасовий будинок?»
Божена не могла повірити власним вухам. Невже він планує, що колись у них може бути не тимчасовий будинок. А це слово «наш». Невже він справді будує спільні плани на їх життя?

Він встав біля неї і його рука опустилася їй на плече.
— Не переймайся. Довго тут ти не залишишся. Я все владнаю.
І вона йому вірила. Більше не було в що вірити: батьки не допоможуть, Сільвія навряд чи забере свою заяву і відмовиться від звинувачень.
Тільки він – чоловік, який звалився на її біляву голову, як подарунок долі.
— Герега на вихід, — знову цей надокучливий голос наглядача.
— Закрийте, ми ще не завершили, — наказав Марк.
Віталій поглянув на нього, як на комаху.
— А Ви тепер тут головний? — запитав наглядач.
Марк підійшов до нього шепнувши на вухо лише декілька слів.
Божена прислухалася, але нічого не почула. Єдине, що зрозуміла – Марк всунув надокучливому наглядачу якусь купюру в кишеню.
— Марку, мені справді потрібно йти, — сказала підвівшись, бо не хотіла мати проблем з Віталіком.
— Чекай, — Марк схопив її за плечі. Притис до своїх грудей і від тієї несподіванки дівчині забракло повітря. Але видихнути вона не встигла, бо його вуста ніжно накрили її. Його поцілунок був з присмаком м'яти й кави. Вона не думала про те, що не чистила зуби, через те, що її щітку забрала «Пані Каплан» для чистки унітаза. Не думала ні про що. Просто насолоджувалася моментом. Його дотиками. І коли його руки ніжно огорнули талію – не змогла.
Сльози котилися по обличчю.
«Ні, ні, лише не зараз» — благала їх зупинитися.
— Ти плачеш? — прошепотів не відриваючись від губ.
«Так, бо ти найкраще, що траплялося зі мною» — подумала.
А сама лише посміхнулася і скинула ненависні краплі зі свого обличчя.
— Просто сумувала без тебе, — сказала правду.
— Ти тут недовго, — нагадав власну обіцянку.

Коли Віталій знову відчинив двері, Божені самій захотілося йому врізати в пику.
— Та йду я, йду!
Вона швидко поцілувала Марка в губи й вибігла в коридор.
— Оце ти собі чоловіка знайшла. Щедрий, — посміхався Віталій.
— Я його не шукала, — буркнула. 

У камері Катерина саме їла свій обід.
— Ти свій будеш? — запитала, як тільки дівчина увійшла всередину.
— Ні, можеш брати.
Божена сіла на ліжко. На губах досі відчувала поцілунок. Їй хотілося зберегти це відчуття до наступного разу, коли знову зможе поцілувати вуста Марка.
— Хто приходив?
— Чоловік з яким я зустрічаюся.
— Тьху ти! Ой, молода-дурна.
— Що?
— Всі вони однакові. Голову запудрить. Своє отримає і будеш прати, їсти готувати, дітей глядіти і його дурного терпіти.
Ріка обурення накрила дівчину, але вона вирішила змовчати, бо жінка хоч і була старшою, але у вагові категорії й вища і ширша, та і сидить тут за замах на вбивство.
— Але ж без чоловіків ми не можемо кохати, — тихо промовила дівчина.
— О-о, так ти оптимістка. Думаєш хвилина тих метеликів в животі варті всіх отих сліз, яких ти проллєш потім?
— Не думаю, що проллю більше сліз, чим до того, як зустріла його.
— Ой дитино, всі ми так думаємо.