Розділ 25

День змінювався на ніч, а ніч на день.
Божена дивилася на трішки повняву жіночку, яка після довгого мовчання врешті заговорила.
— Послухай биту життям жінку. В цьому світі або ти когось, або тебе.
По тілу дівчини бігали мурахи. Вона знала, що ті, на кого покушалася «Пані Каплан» — не померли, проте вона боялася жінку, яка здатна на вбивство.
— Ти думаєш, якщо я тут то тепер я погана?
Божена заперечно замахала головою.
— Не бійся. Боятися потрібно тих, хто ходить за тим боком грат. А ми прості смертні, які не можуть жити по їх неписаних законах.
Найбільше чого хотілося в цей момент Божені, так це потрапити на ще один допит. Аби лише вийти з камери, де божевільна «Пані Каплан» нарешті почала говорити.

— От ти б пішла на вбивство, коли твоє від тебе забирають?
— Ні, — одразу відповіла і від того по тілу пробіглася нова хвиля страху.
— А я б пішла. Знаєш чому?
— Чому?
— Бо почуття справедливості – те, що ніколи не помре у світлій душі. Тільки ганебні й недостойні можуть закривати на неї очі. Затуляти роти тим, хто за неї бореться. І закривати вуха, коли у судах засуджують невинних.
Божена навіть не помітила, як знову почала гризти нігті. Останнє вона робила це ще у школі, але потім вирішила зав’язати зі згубною звичкою, яка псувала естетичний вигляд рук.
— Думаєш, я божевільна?
— Ні, ні, що Ви!
— Всі тут так думають. В мене було два сини. Хоча чому було?! Вони й зараз непогано себе почувають. Їх забрала одна партія під своє крило. Партія, яка не знає нічого про справедливість, зате вміло вміє класти одне місце на народ, а в друге запихати купу купюр, які їм не належать.
Божена, яка нічого не розуміла врешті наважилась поставити питання.
— Вони пішли у політику?
— В помийну яму, з якої ще ніхто чистим не виходив.
— То Ви покушалися на своїх дітей?
Жіночка витріщила здивовані очі.
— Ні звісно. Лише на тих, хто тримає цю гівняну партію.

Божена ніколи не цікавилася політикою.
Але у камері було досить нудно, тому вирішила трішки порозмовляти з сусідкою по камері.
— А ти чому тут опинилася? — поставила питання жіночка, яка тут же сіла на унітаз. Божена звикла, що їм приходиться терпіти цю ганьбу.
— Мене підставили в крадіжці.
— Буває.
— Я не крала.
— Та я по твоєму вигляді зрозуміла, що ти тут вперше.
— І востаннє.
— Хто підставив?
— Жінка, якій я кістка в горлі, через те, що зустрічаюся з сином її найкращої подруги.
— Ха-ха, оце так Санта-Барбара. Вибач, але це справді цікава ситуація.
— Вона підкинула тоненький і дорогий браслет мені у сумку, коли ми зустрілися в торговому центрі. Я думала, що вона справді відстане від мене, бо просила вибачення і полізла обійматися.
— Та-а, не потрібно було тобі її обіймати.
І в цю мить Божена відчула, як з плечей падає тягар. Вона стільки повинна була завжди носити в собі, а тут… ця жінка, яку всі називають «Пані Каплан» справді її вислухала і повірила. Не стала навіть припускати, що Божена брехуха.

В цю мить двері камери відчинилися і вона побачила знайому постать чоловіка, який з'явився, аби провести її в кабінет для допиту.
— Потоваришували? — запитав дівчину, коли закрив за нею двері.
Божена лише кивнула головою не бажаючи з ним спілкуватися. Холодні стіни, за якими сиділи люди були ніби з льоду. Вона уявляла скільки ж долей зруйновано через ці стіни. Скільки розбитих сердець. Звісно, вона розуміла, що тут можуть опинитися справжні злодії й маніяки, але щось їй підказувало, що не лише вони сюди потрапляють.
— А знаєш куди я тебе веду?
— Догадуюсь, — відповіла, коли поліцейський відчинив перед нею знайомі двері кабінету для допитів.
Коли зайшла всередину серце завмерло. На стільці за столиком сидів Марк.
— А ось і ні, — весело підморгнув поліцейський, — Я привів тебе на побачення.

Вона хотіла кинутися в обійми Марка, але його холодний погляд не давав їй цього зробити.
«Чому він сидить так, ніби не він нещодавно признавався в почуттях?» — не могла збагнути.
Аж раптом вона провела рукою по волоссю і зрозуміла, що це скоріше за все через неохайний вигляд, який встигла набути.
— Не буду Вам заважати, — поліцейський звернувся до Марка, — Коли що я за дверима.
І оце «коли що», звучало образливо для дівчини. Невже поліцейський думає, що вона може зробити щось кремезному Марку? Її ж звинуватили лише за крадіжку. А по інтонації, ніби поліцейський залишає Марка з серійною вбивцею.
— Тебе тут не ображали? — нарешті заговорив.
Божена несміливо посунула до стільця навпроти думаючи про мішки під очима, нечищені зуби й неохайне волосся.
— Ні, — відповіла.
Звісно при допиті на неї тиснули, але і вона не здавалася. З мелодрам, які іноді дивилася ще живучи з батьками знала, що найбільше поліціанти хочуть закрити справу і подеколи неважливо як.
— Не голодна? Я тут приніс…
Далі Божена не слухала. Вона дивилася, як Марк на столі розложує печиво, чипси, сік…
— А це я готував тобі власноруч, — простягнув судочок з налисниками.
В цей момент Божені стало байдуже, як вона виглядає. Якщо справді любить, то не зверне уваги на те, як вона жадібно вхопила судок з виделкою і почала насолоджуватися ще тепленькими налисниками. Два дні в слідчому ізоляторі далися в знаки. Вона відчувала, як налисники з сиром надають їй сил і мужності, аби виграти в цьому випробуванні долі.
— Як там Сільвія? — запитала.
— А що Сільвія? Каже, що ти вкарала її браслет.
— Ти ж розумієш, що це брехня?
Марк втомлено поглянув на неї так, що вона зрозуміла – він переживає. Але чому?
— Божено, як ми можемо довести, що ти не робила цього? Її браслет знайшли у твоїй сумці.
Він подиву Божена перестала жувати налисник.
— Ти віриш, що я крадійка?
— Я цього не говорив! Думаю лише про те, як владнати цю ситуацію.
— Марку, мені байдуже, скажи лише чи ти віриш тій підступній сук...? - вона прикрила рот рукою. 
Звісно Марк був згідний з тим, що Сільвія підступна, але чути таке слово з уст дівчини було дивно. Вона була завжди світла, тендітна. А тут… Перед ним набивала рот голодна розстріпана дівчина, в якої очі горіли від люті.
Він хотів допогти їй, але не знав, як це зробити. Звісно, він збирався заплатити штраф, аби до суду вона побула з ним. Проте… А що коли вона справді взяла той клятий браслет?
— Я вірю тобі, — невпевнено відповів, — Але ти маєш розповісти все. Як ти прцювала у будинку Ваторі, як до тебе ставилися. Чи були у вас конфлікти?
Божена розповіла. Втрачати їй було нічого. Всю надію покладала лише на справедливість і Марка, який зміг би допомогти звідсти видертись.
Якщо її посадять, то це ще гірше, чим жити, як її батьки. А що тоді скажуть вчителі, сусіди, всі ті хто говорили про неблагополучні гени? Ні, вона постійно боролася аби просто заслужити на краще життя, чим було в неї в дитинстві. Вона так просто не здасться.
Вона розповідала про старших Ваторі, які весь час були зайняті і про те, як тріщить ця сімейка по швам. Божені було навіть шкода їх, бо маючи гроші вони рідко виглядали щасливими.
— Лицеміри, — сказала наостанок.
— Невже немає нічого, через  що тебе би підставили?
— Ну як немає?! Є!
— Що це?
Божена схилила голівку на бік посміхнувшись кутиком губ.
— Божено, я не думаю…
— А є інші варіанти?
— Я хочу їх вияснити.
— Ні, Марку! Вся справа у наших відносинах. Твоя мама хоче позбутися мене.
— Моя мама?
— Більше немає варіантів.
Марк любив свою маму. Вона мала високомірність, якою наділює жінок багатство чоловіка, проте для чого їй садити бідну дівчину за грати, аби лише та не була з його сином. Маячня. Мама була флегматичною, мрійливою і любила книги в стилі «Дзен»
Якби їй не подобалась Божена, то би вона просто капала би на мізки, але би ніколи не прокручувала таких сценарієв.
— Ні, ти не знаєш, про що говориш.
— А хоч сказати твоя мама рада нашим стосункам?
— Ні, проте на таке би вона точно не пішла.

В цю мить Божену кольнула у груди ревність.
Цей чоловік захищає матір попри те, що його кохану можуть засадити у в'язницю?
— Марку, — намагалася говорити якомога лагідніше, — Можливо ти поговориш з мамою про мене?
— Та що ти заладила! — стис руки в кулаках. Він помітив, що від цього жесту Божена перелякалася, тому він намагався заспокоїтись, — Я не хочу про це говорити, будь ласка.
Проте дівчина вирішила не здаватися.
— Тоді дай мені телефон і я сама їй зателефоную.
«Цього ще не вистачало»
Марк відчував злість. Але не на матір, чи Божену. А на Сільвію. Хоч він не був повністю впевнений у своїй дівчині, проте Сільвії мав підстави не довіряти. Вона ніколи не викликала позитивних емоцій у людей навколо. Крім високомірності вона ще була вкрай егоїстична. Про що знали усі, включаюси маму Марка, яка завжди дивувалася графіку Сільвії, котра майже ніколи не займалася з дітьми. Ще коли її діти були меншими – вона покидала їх на прислугу і могла навіть не ночувати дома.
«Я просто по іншому не витерплю» — пояснювала свою поведінку подрузі.
А Марк будучи ще малим завжди пам'ятав байдужість Сільвії до нього, яка не мала звичку навіть привітися з ним, коли приходила.

— Знаєш, — врешті наважився, — Мені здається, що тобі потрібно поговорити не з моєю мамою, а з Сільвією.
— Так це твоя мама її найняла.
— Навіть не хочу це чути. Ти моя не перша дівчина і мама ніколи не вплутувалась у мої стосунки. Їй щось подобається, а щось ні. Але вона завжди давала мені свободу. Навіть моя професія – це мій вибір, їй не подобалось, але вона не заважала.
— Професія це одне…
— Божено я не хочу цього чути.

Вона стиснула кулачки, а тоді встава. Закрила судок з недоїденими налисниками. Схопила пакети зі смаколиками і направилася до дверей.
— - Почекай, ти просто так підеш? — здивувався Марк.
— Вибач, тут погано кормлять, — мовила, а за тим постукала в двері.
Коли з’явився поліцейський він одразу простягнув руки до пакета.
— Там лише продукти, — відповів Марк.
— Заборонено.
«Цього лише не вистачало»
Але Марк одразу встав зі стільця і направився до поліцейського просунувши його купюру в кишеню.
— Добре, проходь, — сказав Божені повівши її в камеру.

Марк дивився вслід і не міг зрозуміти, що робити далі. Найбільше хотілося прийти додому і просто змити цю розмову. Він хотів бути з Боженою, але її поведінка була досить дивною для неї. Чи це досі та дівчинка послана йому з неба?