Розділ 26

— Ти ніколи й нікому не розповіси про те, що сталося!
Сільвія, ніби німфа лежала на чистих простирадлах. Її налиті груди викликали запаморочення у молодого хлопця, який лежав поруч.
Вона звикла брати все, що їй здавалося привабливим. І вона зробить усе, аби цей хлопець, якого вона приручила ще незайманим залишився біля неї, ніби особиста іграшка.
В’ячеслав давно не дарував їй ніяких почуттів. Та і сама вона не могла пригадати, коли відчувала бажання до нього. Вдавала задоволення, оргазми, але насправді закривала очі й згадувала заради чого вона пішла на все це.

— Ми зможемо колись одружитися? — почула несміливий голос хлопця, який лежав поруч і гладив її чорне волосся.
— Любий, — промовила люб’язно, як до дитини, — Коли ти будеш в моєму віці, то я буду старою і негарною.
— Не будеш. Обіцяю любити тебе так, що не з’явиться ні одна зморшка.
Від цієї наївності хотілося засміятися, але жінка лише дістала запальничку і прикурила.
— Мама не дозволяє палити в будинку.
— А спати зі своєю найкращою подругою дозволяє?

З Мелані вона подружилася декілька років тому, коли з чоловіком і дітьми переїхала в будинок по сусідству. Більшість місцевих жінок були кар’єристками й не цікавилися тим життям, яке вона вела. Лише Мелані, яка як і вона – була відчайдушною домогосподаркою. З нею було весело, просто і… та мала зайву вагу, тому на її фоні Сільвія відчувала себе королевою. Де б вони не гуляли, завжди найкращі красунчики спершу залицялися саме до неї, а лише коли Сільвія обирала когось із них – переходили до Мелані. Лише та не була швидка на стосунки на одну ніч. Їй потрібні були відчуття, кохання… Сільвія ж давно зрозуміла, що почуття приходить і йдуть, тому головне не прив’язуватися, аби потім це не призвело до розпаду шлюбу з В’ячеславом.

Шлюб вона цінувала. Це був її найбільший проєкт, який вона хотіла вести аж до смерті законного чоловіка. Вірила, що його смерть настане скоріше. Для цього навіть відвідувала курси нутриціології, фітнесу та регулярно лягала в приватну клініку на обстеження.

— Залишся на ніч?
— Любий, я не можу, — вона дивилася на Марка і не могла повірити, що маленьких хлопчик, якого вона раніше ігнорувала – перетворився в високого красеня, — Ти ж розумієш, що це лише секс?
— Так, так, звісно, — його очі бігали по кімнаті.
— Але обіцяю, що завжди буду поруч, — сказала наблизившись до його губ, — Якщо тобі буде щось потрібно, лише скажи, — її губи накрили його. Ще ніколи їй не подобалось когось цілувати, як його.
Іноді Сільвія думала, що це щось схоже на кохання. Коли вона відчувала його несміливі доторки до тіла, коли він тремтячими губами цілував її в спину кохаючи.

— Моя, — шепотів в моменти пристрасті, — Ти лише моя.
А вона в цей час мовчала і намагалася не піддаватися почуттям.
Болюче і нестерпно було хотіти більшого без змоги це отримати.
Навіть коли він переїхав в Америку – все продовжував сипати смс повідомлення про спільне майбутнє. А вона…
Сільвія не відповідала. Написала лише одне повідомлення: «Я не маю часу на те, аби весь час сидіти в телефоні» — це було останнє повідомленні від неї.

Потім він приїжджав в Україну. Зустрічав її, ловив погляд. А вона вдавала, що нічого не було. Намагався заговорити, але вона прицмакувала губами й закочувала очі. В той момент він зрозумів, що справді нічого немає. Він все вигадав. Вона проста снобка, яка використала його для таємної від усіх втіхи.

Сільвія не раз хотіла, як в старі часи зануритися в його дуже тіло, проте… Ні. Вона знала, що Марк не зможе більше тримати це в таємниці. Робота воєнним кореспондентом змінила його. Він більше не був хлопчиком. Він був гарячим чоловіком, якого зайве не варто було турбувати. Вона не стала.

Роки йшли. Сільвія вже встигла забути про почуття до Марка. До моменту, коли прислуга Женька не затьмарила своїм третім розміром грудей усі йому очі. Він бігав за нею, як собачка і навіть не дивився на соціальну прірву між ними.
«Куди ж ти лізеш, Марку?»
Їй хотілося допомогти бідоласі, поки цей наївний бовдур не влип в лапи пройдисвітки, яка явно повелася на гроші. Проте Мелані була байдуже.
— Поговорю з ним, коли приїду, — говорила подруга.
— Мелані, як можна? Вона ж висмокче з нього всі гроші!
— А що я можу? Він дорослий чоловік! Я не стану втручатися в його вибір. Приїду і скажу все, що думаю. А поки – вибач. Я занадто втомилася бути Мелані Лорською. Хоч трішки, до кінця відпочинку дай побути мені «мадмуазель Сандрін»
Слабкість грати безліч ролей на курортах – з’явилася в Мелані після смерті чоловіка. Тільки це допомогло їй вийти з депресії.
Вона просто обирала тур на місяць в туристичних агенціях. Вигадувала легенду, нове ім’я і починала заводити знайомства.
Сільвії така ідея здавалася безглуздою. Вона любила бути собою. Любила бути Сільвією Ваторі, яка має багатого чоловіка і владу в руках.

Єдине, що не могла зараз втримати – власний дім.
— Я більше не буду терпіти! Якщо ви не знайдете відповідну кандидатуру, я знову шукатиму прислугу де інде.
— Ні, ні, зачекайте, Ви не можете…
— Чому ж не можу? Всі ці пристаркуваті жінки не підходять. Занадто багато роботи, для їх остеохондрозів.
— - Пані Сільвіє, у нас найкращі працівники у столиці.
— Та хоч у всьому Всесвіті. Або Ви шукаєте молоду й енергійну дівчину, яка згідна жити в нас, або я звернуся до ваших конкурентів.
На тому закінчила.
— Мамо, мамо, мамо, — веселилася поруч нерозчесана Аннета.
— Люба, йди приведи себе до ладу.
— Не хочу. Не хочу. Не хочу.
— Давай, аби я не підвищувала на тебе голос.
— Та хай ходить так, — пробурмотів Даніель, який поруч грав на телефоні, — Мамо, що у нас на сніданок?
Клятий сніданок. Сільвія встигла подати чоловіку тости та каву, перед тим, як відправити його на роботу. А про дітей геть забулась.
Коли Єгор спустився у вітальню, сказала:
— Любий, замов нам щось на сніданок. Можливо в тому ресторанчику, який ти полюбляєш.
— Ні, — засмутилася Аннета,  — Я не хочу з ресторану.
«Я більше не можу» — вкотре намагалася втамувати внутрішню роздратованість.
Вона ніколи не хотіла дітей. Але кращого способу виглядати хорошою дружиною в очах В’ячеслава – не знала.
Він завжди проявляв більше ніжності, коли вона була оточена дітьми. Нехай біля дітей крутилася ще прислуга, але це допомагало їх стосункам.
— Мамо, пограйся зі мною, — благала Анетта, — Або поверни Женю. Вона завжди зі мною гралася.
— Так! — обвела дітей поглядом, які чекали на доставку сніданку у вітальні, — Попрошу більше не згадувати ту крадійку.
— Ти впевнена, що вона крадійка? — запитав Єгор.
І в цьому питанні вона відчула докір.
— Впевнена, — обрізала сина.

Скільки їй приходилося терпіти, аби залишатися гідною прізвища Ваторі. Скільки мук, яких не міг виправити жоден психотерапевт, до яких вона зверталася. Часто відчувала, що живе не своїм життям. От до прикладу Мелані Лорська. Сільвія заздрила вдові, в якої син проживав закордоном. Як же хотілося Сільвії теж жити лише для себе. Аби жодних зобов'язань ні перед ким.
Але поки В’ячеслав Ваторі живий і примножує їх статки – вирішила потерпіти. Зрештою – ніхто не вічний. Колись і вона житиме, як Мелані Лорська. Потрібно лише набратися терпіння.

Коли зателефонували у ворота – Єгор одразу звівся і направився до воріт.
Тим часом Сільвія знесла посуд на столик у вітальні й примусила Даніеля розкласти всім серветки.
Діти крутилися біля неї, а їй хотілося аби вони всі кудись зникли, аби не відчувати цього внутрішнього дискомфорту, злості й головних болей.
— Ну привіт, — сказав Єгор дивлячись перед собою, — А ми думали замовлення з ресторану привезли.
Марк дивився на худорлявого Єгора, а в середині вирувала злість на цього хлопця і на всю сімейку Ваторі.
— Матір дома?
— А тобі яка різниця?
— Маю до неї розмову.
Єгор втомлено прицмокнув губами й пропустив чоловіка.

В будинку Ваторі Марк бував не часто. Раніше це було пов’язано з візитами його мами до подруги. Сама ж Сільвія з ним зустрічалася де-ін-де, але не у своєму будинку.
— Марку? Щось сталося?
— Доброго ранку, пані Сільвіє, — привітався люб’язно, хоч це давалося важко. — Щось Ви не заходите більше до нас.
— До вас?
— До нас з Боженою.
— Ти її вже відмазав?
Єгор з Даніелем уважно слухали в той час, як маленька Анетта грала гру на планшеті.
— Я не збираюся платити гроші через якісь брудні інтриги.
— Про які інтриги йдеться?
— Прошу, пані Сільвіє, я не хочу ходити колами. Якщо Ви не заберете заяву з поліції – я розповім наш маленький секрет моїй матері й Вашому чоловіку.
Сільвія розпливлася в посмішці. В цей момент вона стала схожою на відьму: мішки під очима, не нафарбоване обличчя і ця єхидна посмішка.
«Добре, що вона відмовила мене від шлюбу з нею. Роки справді грають роль» — подумав в цей момент Марк.
— У нас немає секретів. Коли ні, — вона підійшла ближче й оглянула чоловіка з ніг до голови зосередивши погляд на його очах, — Тоді говори. Я не стану перечити. Але, — вона торкнулася його руки й провела по дужій руці, — Чи самому тобі це потрібно?
Марк поглянув на хлопців Сільвії й перейшов на шепіт:
— Мені немає що втрачати. А тобі, — пройшовся очима по простору вітальні. — Не думаю, що В’ячеславу це сподобається. Навряд чи він стане звинувачувати мене. Я ж саме школу закінчив, а ти… Ех Сільвіє, ти тоді саме народила другу дитину.
— Марку цить, — вона перелякано глянула на хлопців переконавшись, що вони нічого не чули.
— Я не стану забирати заяву, бо вірю у справедливість. Вона вкрала мій браслет. Коли не віриш – говори. Але краще ти цим не зробиш нікому. Спочатку я, а потім буде красти вже в тебе.

Трясця! Не стримався.
З усієї сили схопив Сільвію за плечі. Хотілося трясти її до тих пір, поки не скаже правду.
Але в цей момент, ніби півень вискочив Єгор.
— Відпусти маму!
Перелякані Даніель і Аннета витріщилися на нього великими очима.
— Вибач, — відпустив, — Якщо не забереш заяву пиняй на себе.