Розділ 24

Божені було не привикати до випробувань. Вона вірила в кохання. Вірила, що Марк допоможе. Єдине, що дошкуляло: думка, що нарешті життя забрало пряника і вона заживе, як раніше: в купі проблем, відчаю і болю.
В камері з нею була жіночка поважного віку, яка була мовчазною та замкнутою. Дівчина не стала допитуватися і влазити в душу. Просто дивилася на холодну стіну з надією звідси вийти.
«А що коли Марк не стане мене витягувати?»
«Що коли він повірив тій змії – Сільвії?»
Вона розмірковувала про людську підступність. Яка часто сидить у людині й коли вилазить – робить скруту для оточення.
«Хіба так можна? Хіба вона не знає, що в житті все повертається бумерангом?»
Божена сама часто не вірила в справедливість. Але заставляла, бо більше не було у що вірити. Хіба що тримала у серці єдину крихту віри у кохання Марка до неї.

Було холодно. Вона зігнулася обійнявши ноги.
Невже ця Мелані Лорська настільки жорстока, аби підставити Божену? Дівчина згадувала жіночку, яка найняла її доглядати за котиками, вазонами, садом, чистотою… Вона була приємною. Посміхалася. Мала дещо пишні форми в порівнянні із Сільвією. Божені вона здавалася більш доброзичливою, ніж сімейка Ваторі. То ж чому вона настільки рішуче вирішила позбутися її? Чи все ж це ініціатива самої Сільвії Ваторі?

У темній камері, яку вона ділила з мовчазною пані, яка постійно спала, було ставало дедалі холодніше. 
Якщо за вікном було тепле літо, то у камері де її тримали – звідусіль линув холод. Навіть від людей, з якими вона вже встигла познайомитися.
«Пані Каплан», як вона себе називала – ділила камеру разом з Боженою. Вона викликала у дівчини помітні дрижаки, бо та говорила мало, по суті, але завжди якось відсторонено.
Її затримали через спробу вбивства голови якоїсь партії.
Ця жінка весь час спала і вставала лише коли приносили поїсти, або коли потрібно було спорожнитися в унітаз, який стояв у їхній камері.

Ще вона встигла познайомитися з дільничим, який був одним із поліцейських, який завітав за нею до будинку Лорський – Максим Леонідович. Проте всі його колеги називали його — дільничий Макс. Він був середньої статури, постійно роздратований і часто любив махати рукою жест «буде що буде»
От і коли при допиті Божена запевняла його, що не крала браслета Сільвії, він підвівся, махнув рукою і просив завести її назад до камери.
— Максим Леонідович, я знаю, Ви добра людина. Зробіть все, аби в цій ситуації все було по справедливості.

І хоч дільничий Макс був просто чоловіком, який ненавидів свою роботу, зрештою він вирішив трішки порухати власною дупою і навіть провів бесіди з сімейством Ваторі й Марком Лорським.
— Невже Ви сумніваєтесь, що Женька не винна? — щиро дивувалася Сільвія, від чого дільничий подумки лаявся, що йде на поводу в дівчини-крадійки.
— Ні, але Ви повинні розповісти мені більше, — мовив сидячи на дивані у вітальні дому Ваторі. 
— Що ж тут розповідати? Дівчина не з благополучної сім’ї. Ми її звільнили, тому вона вкрала мою коштовність. Ми всі неодноразово помічали, що вона якось дивно поводиться, коли бачить якісь дорогоцінні речі. Наприклад наш перський килим у вітальні вона постійно виносила на вулицю. Говорила, аби вибити, але ж ми прекрасно знаємо, що крадійка просто тренувалась. Якби ми її не звільнили, то хто зна, що б їй вдалося викрасти й швидко продати.
— Сільвіє, — втрутився В’ячеслав, — Що ж ти городиш?!
— А у Вас є своя версія? — зрештою дільничий звернув увагу на мовчазного голову сімейства.
— Є. І ця версія більш правдива, за все вище сказане.
— І що ж це?
— А те, що дорога пані Сільвія, вона ж моя дружина з жиру біситься.
— Вячеславе! — обурилась жінка.
— А що? Ти сама бачиш, що наше сімейне життя, як розбита порцеляна. Скільки я маю терпіти твоє хамське відношення?!
— А це тут до чого? — жінка закотила очі й схрестила руки на грудях.
Вони сиділи у не досконало прибраній вітальні, де на предметах уже виднілася пилюка. Якщо раніше її вміло змітала Божена, то зараз Сільвія не могла ніяк дати раду двоповерховому будинку. Моментами вона навіть думала повернути Божену, яка вміло крутила хвостом біля сина найкращої подруги. Проте гордість не давала їй цього зробити.
— Думаєш, дівча не винне? Як по твоєму мій браслет потрапив до її сумки? Чи ти натякаєш…
— Нічого я не натякаю. Сільвіє, май трішки совісті до людей. Хіба тобі грошей мало? Ти ж жодного дня не працювала у нашому шлюбі. Мало тобі даю?
— Це тут до чого?
— То ж чому ти заради якоїсь залізяки підняла стільки шуму?
— Вячеславе, то можливо тепер кожній прислузі будемо по браслету з ексклюзивної колекції дарувати?
— Ай, — махнув рукою дільничий, який звик дивитися на сімейні розбірки, яких вистачало в його роботі, — Про це без мене поговорите. Мені важливі лише ваші покази. Крадії мають бути покарані в будь-якому випадку.
— Еге-ж, — погодилась Сільвія косячись на чоловіка, — Справедливість ось,  що я хочу донести. Мені грошей не шкода.

Списавши листок форматом А4 дільничний Макс все ж таки звівся на ноги, аби подякувати за інформацію.
— Якщо ще щось згадаєте – телефонуйте, — сказав наостанок.
а Сільвія в той момент думала лише про одне – забутися з пляшкою вина у власній кімнаті, аби жодна душа не потривожила. Проте відсутність хатньої прислуги давалася в знаки. Як тільки вона переступила поріг власної кімнати, як тут же почула плач Даніеля.
— Мамо, Анетта розломила мій ноутбук.
— Мамо не вір. Він сам стукнув по ньому.
В цей момент жінка ладна була бігти в будь-яке агентство, аби їй видали будь-яку прислугу. Хоча б на тиждень, поки вона підшукає відповідну кандидатуру, яка б не поступала енергійністю Божені.

Тим часом Максим Леонідович прямував до будинку Лорських, звідки він і забрав дівчину, яку обвинувачували у крадіжці дорогого браслету Сільвії Ваторі.
Він знав, що якщо це дівча справді причарувало самого Марка Лорського, то навіть сумнівів не було, що той зробить все, аби визволити свою «Лялю» від в’язниці. Відчуття справедливості іноді виринало і грало на його струнах душі, але коли справа стосувалася багатіїв, то він знав, що скоріш за все прийдеться махати на все рукою і займатися іншими справами.  З бідняками завжди було простіше. На тих діяв закон.

— Доброго дня. Я думав, Ви звільните мене від цього цирку, - перше, що почув дільничий, коли ворота Лорський відчинилися.
— І Вам доброго дня пане Марку.
— Що Ви хочете від мене почути?
Дільничий одразу зрозумів, що чоловік знаходиться в стані алкогольного сп'яніння.
— Перепрошую, Ви вживали?
— А що пане поліцай, оштрафуєте?
В будинку дільничий кинув теки на кухонний столик.
— Каву, чай?
— Ні, дякую, — відповів він вийнявши з теки чистий папірець.
— Що Ви можете сказати про Герегу Божену Василівну?
— В якому сенсі?
— Ви ж з нею проживали, вірно?
— Так.
— Не помічали якоїсь дивної поведінки? Наприклад в той день, коли ви були разом в торговому центрі, де вона зустріла Сільвію Ваторі чи помічали в неї різке підвищення настрою?
— Підвищення настрою?
— Так, можливо Ви помічали, що в людних місцях вона стає більш емоційною, чим…
— Та ви що! Натякаєте, що в неї щось не те з головою?
— Тихо, тихо, Марку, я лише хочу вияснити…
— Чи Божена не клептоманка?

Обурення. Злість. Марку хотілося розтоптати пику цьому поліціянту, аби він перестав удавати, що нічого не розуміє. Всі знають, що Божена тепер під прицілом камер. Будь-хто міг її підставити. А ця Сільвія… Марк не сумнівався, що вона головна підступна зміюка. От тільки за чиїми вказівками працює ця панночка? На медіа?
— Максиме Леонідовичу, я не маю наміру говорити про цю інтриги. Божена стала заручницею всього того, що в мене відбувається у житті.
— Так, Марку, я бачив, що про Вас пишуть, але думаю, що це не стосується ситуації з Боженою.
— Ще і як стосується. Мені лише потрібно вияснити як саме.

Максим Леонідович давно не був «хлопчиком на побігеньках», все життя він працював в органах громадського порядку. У свої сорок вже де-не-де мав сивину набуту від стресової роботи. І все про що мріяв – пенсія, до якої ще дожити було потрібно.
По коронному махнувши рукою вирішив, що все ж йому було б краще, якби цей багатій сам вирішив цю ситуацію. Аби закрити ще одну справу і забути, як і решту.

— Слухайте, мене в цьому світі мало, що вже здивує. Як і ця подія. Я хоч знаю Божену не так давно, проте вона ніколи б не пішла на крадіжку.
— Скільки Ви знайомі?
— А це важливо для справи?
— Так.
Марк розповів все як є. І про те, що дівчина допомагала по дому його матері, поки та відпочиває за кордоном і про свою роботу, про почуття до Божени й навіть про Єгора Ваторі, який підкочував яйця до дівчини.
— То можливо Сільвія розглядала Божену як кандидатку у невістки? — пробурмотів Максим Леонідович.
— Що Ви сказали?
— Пусте. Вибачте. Просто розмірковую.
Ні. Тут Марк був певен, гонорова Сільвія ніколи б не взяла собі у невістки дівчинку з неблагополучної сім'ї з Троєщини. Вона навіть Марка, сина своєї найкращої подруги не бачила в парі з нею в парі, а підстави були. 

Дорогою додому дільничий Макс не хотів чути й думати про справу Гереги Божени. Йому хотілося лише прийти додому, увімкнути будь-який телеканал і випити пляшку пива. На днях розлючена дружина після чергової сварки поїхала з донькою до своєї матері у село. Колись би він після такого відчував себе покидьком. Їхав би за нею і просив вибачення. Та лише життя навчило правильно розставляти пріоритети. І тепер він цінував тишу. Було приємно після роботи повернутися і покласти власну дупу на м'який диван і дивитися аби що по телевізору. Єдине чого уникав – новин. Давно зрозумів, що це ще одне джерело стресу. Часто в новинах бачив справи, які проходили повз нього, або чув краєм вуха від колег.
Ні. Ніяких стресів. Лише він, диван і пляшка доброго пива, яке він придбав в супермаркеті.
«Скоріше б на пенсію», — думав про себе, — «Оце заживу»