Розділ 23

В кабінеті психотерапевтки Оксани Іванівни Марку було вперше комфортно. Перший сеанс, коли вона не намагалася відпрацювати з ним вправи для пост травматичного синдрому. Натомість вона посміхаючись запитала:
— Що повпливало на Ваші зміни? Ви сяєте!
— Як то кажуть: якщо знайшов світло – сам для інших світи, — відповів.
Худорлява, елегантна психотерапевтка в білому одязі акуратно поправила окуляри й примружила очі.
— То Ви когось зустріли?
— Так. Дівчину посланою з небес. Уявляєте, її звати Божена.
Психотерапевтка посміхнулася.
Марк не міг угадати думки своєї лікарки. Але в той момент вона подумала, що можливо настав той час, коли її пацієнт став на дорогу зцілення. Він готовий був будувати відносини, а отже віднайшов себе після подій війни.
— Ви розумієте, що можливі відкати і…
— Не потрібно про це, — перебив Оксану Іванівну. Найбільше йому не хотілося думати, що кудись його Божена може подітися. Що зникне з його життя так само несподівано, як і з’явилася в той день, коли він відчинив двері ванної кімнати й побачив її. — Я не маленький. Розумію що і до чого. Зараз я почуваюся набагато краще.
— Ви ще приймаєте ліки?
В цей момент Марк лише всміхнувся про себе. Ще жодної пігулки не випив з моменту, коли почав відвідувати лікарку після прибуття в Україну. Ніколи не довіряв лікарським методам лікування душі. Зате вірив, що душі душами лікуються.
Божена – ось хто надавав сенсу усьому. Він часто ловив себе на думці, що можливо це лише закоханість, що не можливо пізнати справжнє кохання за такий короткий проміжок часу. Але було байдуже. Якщо це звичайна закоханість, то нехай триває вічно.

Він не віддасть свою Богом послану дівчинку ні Єгору, ні комусь іншому. Він не залишить її сам на сам з проблемами. Не дозволить бути нещасливою. Не дозволить більше згадувати минуле. Бо вона поступово зцілювала його думки від постійного круговороту спогадів з фронту, так і він хотів бути для неї тим, хто позбавить від проблем.

***
Зайшовши в будинок помітив, що такий затишок він не пам’ятав ще з дитинства. Дома пахло їжею, задоволені породисті мамині котики ніжилися на дивані у вітальні, а його мила дівчинка почувши, що двері відчинилися вибігла з кухні. На ній був мамин кухонний фартух, від чого йому одразу захотілося її обійняти. Він не став перечити своїм почуттям, тому одразу схопив свою дівчинку і закружляв посеред вітальні.
— Постав, постав, в мене ж лопатка в олії.
Але попередження прозвучало пізно. Марк відчув, як гаряча рідина потекла в нього по руці.
— Ай, - вигукнув.
Поставив Божена на ноги, а сам витер на руці краплину олії. Вона залишила на шкірі червоний відбиток, але чоловіку було не до тіла.
— Я зараз щось знайду холодне, — заметушилася Божена, але він стримав її за руку. — Я такий щасливий, що ти в мене є.
— Марку, в тебе ж опік буде.
— Пусте.
Він стис її долоні й промовив слова, які пам’ятав ще зі школи:
— Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи.
Вона… Вона… — запнувся.
Божена ніколи не переймалася навчанням, але цей вірш вона вивчила і запам’ятала. Тому вирішила допомогти Марку:
— Вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю…

Згадавши Марк продовжив з нею в унісон:
— Чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум'ям згорю.
А далі лише тепло двох тіл, які сплелися для поцілунків. Невдоволені Геліот і Маркіза навіть покинули вітальню, коли Марк у пристрасті кинув розпашіле тіло Божени на диванчик. І коли вона видала дикий стон – згадав:
— Ой, ти щось готувала?
— Трясця!
Дівчина звелася на ноги й побігла на кухню. Там її чекали котлети , які пригоріли до пательні.
— Оце ж тут диму, — Марк швидко включив вентиляцію, — Вибач.
— Та за що? Це ж ти без котлет залишишся, — засміялася.
Вони відчували кожен свою радість. Але було в них спільне те, що обидва не чекали від іншого нічого. Хотілося просто бути поруч. Говорити про все на світі. Головне аби життя не розлучало.
«Де ти був раніше?», «Де ти була раніше?» — думали лише про одне.
Бо такі рідні душі не могли народитися в різних соціальних світах.
«Чому так стається?» — обоє розмірковували й не могли знайти відповіді.
Але одне Божена засвоїла: у світі багато несправедливості. І якщо життя все ж дало пряника – вона буде мовчки їсти й насолоджуватися. Правда лише була в тому, що пряники закінчуються, а кохання вона хотіла зберегти якомога довше.
«Так не буває» — вихором не давали думки спокою.
«Буває» — втішала сама себе.

Марк тим часом помічав, що поступово перестає винити себе у смерті Оскара Новака. Він вірив, що коли людина кохає сильно бодай одну іншу душу – то все прощається. Всі минулі гріхи й неуважні вчинки. Коли кохаєш всім серцем людину – ти кохаєш увесь світ.
Вона думала, що готова хоч вже віддатися цьому чоловіку. Віддати всю себе, аби для себе нічого не залишати. А він хотів просто аби вона залишилася з ним назавжди. Аби не втекла. Аби була завжди поруч.
Але в момент, коли вони хотіли поцілуватися під клубами диму від пригорілої пательні – хтось зателефонував у ворота.
— М-м-м, — сумно посміхнувся не отримавши бажаний поцілунок, — Невже це знову Єгор?
— Чому ти так думаєш?
Марк згадав, як ще нещодавно на цій кухні стояли квіти подаровані Божені цим мажором і аж трусонуло все тіло. Не хотілося думати, що той малолітній телепень стане його конкурентом за серце Божени. Хоча яке серце… Був певен, що той мажор просто біситься від нудьги.
— Іди в мою кімнату, — попросив поцілувавши в щоку.

Коли ворота відчинилися, аж застиг від несподіванки.
Перед ним стояло два поліціянти, один з яких просунув орден на обшук. Позаду них стояла, як та примара мамина подруга і сусідка – Сільвія Ваторі.
— Але Божена не така! — намагався посперечатися з поліціянтами, які мали обшукати будинок.
— Пані Сільвія наполягає, що Божена її зненацька почала обіймати у туалеті торгового центру.
— Це дуже дивна поведінка для цієї дівчинки, — тоненьким голоском продзвеніла Сільвія, — Я тоді ще так здивувалася, бо ж вона зла на мене через звільнення.
— Чого це їй з Вами обійматися? — недовірливо запитав Марк.
— Ой, ти так погано знаєш це дівча, Марку. Мати так переживає за тебе. Ти ж не знаєш всього.
— Чого всього?
— Ой, — тоненьку долоньку приклала в області серця, — Ми ж її з неблагополучної сім’ї забрали. Думали прихистили, дах дали, дохід, а вона… Ех. Марку. Якби ж ти все знав, то б не став гріти змію на серці.
— Яку ще змію? — обурився, — Ви викликали копів аби забрати її від мене? Це мама Вас попросила?
— Ой, Марку, ти досі як дитя. Твоя кохана Женя – злодійка. Мій дорогоцінний браслетик вкрала і навіть безсоромниця – проживає досі поруч. Чи ж не наглість?
— Наглість? — Марк уже переходив на крик, — Та це Ви увірвалися в мій будинок!
І доки поліціянти оглядали вітальню – Марк намагався впоратися з обуренням всередині себе.
— А де власне громадянка Герега Божена Василівна? — запитав той, який перед цим показував орден.
— Її немає дома, — збрехав Марк.

Але, як би він не хотів захистити дівчину, вона вийшла з кімнати на галас у вітальні.
Божена була одягнена у звичайну футболку і джинси. Біля себе відчувала запах смажених котлет і побачивши Сільвію і поліціянтів – насторожилась.
— Що відбувається? — запитала, але поліціянти одразу ринули до неї.
— Де Ваші речі?
— Речі?
Вона сунула у гостьову кімнату, де був її одяг і аксесуари, але не встигла вона відкрити двері, як два кремезних поліціянти відштовхнули її просунувшись у кімнату. Вона хотіла поправити простирадло на ліжку, але ті заборонили.
— До завершення огляду руками нічого не чіпати.

В цю мить вона відчула на собі теплі обійми Марка. Він ледь чутно прошепотів: «Все буде добре» І вона вірила. Як би її не хотіла підставити Сільвія, яка стояла біля них спостерігаючи за діями працівників поліції – в неї нічого не вийде.
«Кохання завжди перемагає» — прошепотіла подумки Божена.
— Ось так, так, з цією сумочкою вона була, — зарепетувала Сільвія підбігши до поліціянта, який тримав маленьку сумочку, яку дівчина брала в торговий центр. Відкривши працівник поліції не відразу, але все ж знайшов тоненький золотий браслетик.
— А я говорила! Говорила!
Марк здивовано глянув на Божену, від чого її коліна помітно затряслися.
— Цього не може бути. Це не моє!
— Звісно, що не твоє. Це мій браслет, люба, який ти безсоромно вкрала у мене під час обіймів в туалеті. Забулась?
Божена хотіла кричати, але стримано мовила:
— Ви мене підставили.
В цю мить кремезні поліціанти взяли її за руки.
— Ні, стривайте! — заметушився Марк, — Божена не могла.
— Це вже не Вам вирішувати.
І поки Божену забирали від нього, а задоволена собою Сільвія переможно ступала до себе додому – Марку хотілося кричати. Рвати все на своєму шляху. Навіть бити пики працівникам поліції, які забирали від нього ту, на яку він так довго чекав.
— Я б не радила, Марку, тобі втручатися в кримінальний процес цієї справи. Бо все одно опинишся колись на моєму місці.
— ГАДЮКА! — крикнув в сторону жінки і закрив за собою ворота.