Розділ 19

— От виродки, — лаявся розлючений Оскар, який ремонтував розбиту вщент камеру після ракетного удару.
Він був молодим хлопцем, лише після коледжу. Мав світле волосся і пухкі губи, як і переважна кількість фінів. Скільки разів Марк намагався вияснити, чому цей хлопець приїхав в Америку з самої Фінляндії, де жителі живуть в стилі лагом. Але той завжди ухилявся від відповіді.
— Не переймайся. Це ж не остання, —  Марк показав очима на сумку з улюбленою дзеркальною камерою.
— Ага, ти ж знаєш, що на такі завдання я «Сонечку» не беру.
«Сонечка» — це дзеркальна камера від Sony, на яку молодий  хлопець збирав пів року.
— Ти ж знаєш, що я мрію стати фешн фотографом.
— Ха-ха, Оскаре, — Марк закінчував одягати камуфляжну форму, про яку мріяв останні декілька років, — Фешеного в нашій роботі не багато.
«Ти ще пожалкуєш про свій вибір» — згадував слова матері.
Марк жалкував. Лише матері він про це вирішив ніколи не говорити. Батьки поважали його вибір, особливо батько. Мати, як і всі матері боялася за його життя.
З недавніх пір він і сам почав боятися. Скільки разів знімав мітинги, воєнні операції… Але коли справа дійшла до Сирії накачені спортзалом  руки – поволі почали трястися кожного разу, як згадував звуки стрільби та вибухів.

— Чому ти вирішив працювати тут?
— В Нью-Йорку? — перепитав Оскар, який відкинув поламану камеру.
— Ні. Маю на увазі нашу професію.
— Марку, я не раз говорив, що ми очі правди. Хто як не ми, е-геж?
«Очі правди».
Оскар не раз говорив, що ним керує лише те, що він хоче зробити щось корисне для світу. Але ж є різні способи бути корисним: пекти благодійне імбирне печиво, стати опікуном для дітей з інтернату, купувати корм для безпритульних тварин врешті решт.
Ні. Марк дотепер любив те, чим займався. Йому подобалось живим повертатися з воєнних конфліктів і не з пустими руками, а з трофеями у вигляді інформації й фотографій.

Це було двадцять четверте червня. День, коли час зупинився. Чим більше Марк намагався згадати, що тоді відбулося, тим більше його уява підкидала можливі варіанти.
— Марку, я живий, чуєш?
— Марку, я помираю.
— Марку, зустрінемося на базі.
— Марку, все добре…

Ні. Марк впевнений, що Оскара Новака відкинуло від ударної хвилі об бетону стіну… У засобах масової інформації детально описали, що могло статися. Проте тіло досі не знайшли.
Він перебирав сотні варіантів і хотів вірити, що його колега вцілів.
Вдивлявся у дзеркало: круги під очима, схуд, волосся відросло…
«Не втішай себе ілюзіями, Марку Лорський» — наказував собі.
Він, як і решта людей в медійному світі знали – Оскар Новак мертвий.
— І все через тебе, — прошепотів у своє відображення.

Сьогоднішні ранкові обійми з Боженою ніби спалах світла в густій пучині темних думок.
Вона ніби кошеня горнулася і здавалося, що муркоче.
Марк дивився на її світле волосся і пухкі губки. Як стриматися, аби не перейти межу раніше дозволенного?
Хоч дівчина і сама проявляла бажання, але він в жінках дещо засвоїв: вони часто шкодують через неправильні рішення.
Бачив не раз, як мама бідкалася через черговий бізнес, який у неї прогорів, як бідкалася над босоніжками, які їй тиснули. Ні. Марк не дозволить стати тим, через кого Божена б лила сльози. На якомусь квантовому рівні відчував з нею якийсь спільний біль. Знав, що вона нічого подібного, як він не переживала, але у неї було щось своє: глибоке, болюче, до жаху нестерпне. А люди, які мають якийсь біль або обираюсь шлях ненависті, або добродії. Марк вирішив, що через нього більше не постраждає жодна душа. Навіть не тіло, а душа. Він зробить все, аби просто залишити по собі добрі спогади, якщо ця дівчина все ж змінить свою думку і відмовить йому у стосунках.

Він знав, що це лише в казках дівчата жадають принца з товстим гаманцем. У житті все набагато складніше. Для кохання цього недостатньо. Повинно бути щось більше, аби втримати красиву жінку. Потрібно вміти добре жартувати, приділяти їй час, огортати ніжністю. Марк не був впевнений, що володіє цим всім. Навіть колишня дівчина Джулія часто жалілася, що Марк не приділяв їй достатньо часу.
Він взяв до рук телефон, де виднілося нове повідомлення від Джулі: «Якщо ти мені не зателефонуєш, то можеш попрощатися зі своїм тепленьким місцем»
«Тепленьким?» — він прочитав повідомлення ще раз. Впевнившись, що вона саме так написала набрав у груди повітря і лайнувся.
Це ж наскільки потрібно не розбиратися у жінках, аби відразу не помітити зміїної суті дочки головного редактора?!
Джулія втілення граційності, холодного розуму, і здатності виходити сухою з води. Точно зміюка. Скільки часу потрачено аби завоювати її прихильність і тепер вона пише, що місце воєнного кореспондента – тепленьке?


— Довго я спала?
На нього дивилося два кришталевих камінчики, які були очима Богом даної дівчини.
— Ти знала, що означає твоє ім'я?
— Так, — потягнулася.
Він нахилився і поцілував її скроню.
Божена не граційна змія, як решта жінок на Манхеттені. Вона справжня. Така, у якій немає лукавства, якоїсь прихованої гри, чи ще чого там жінки лише не вигадують, аби погратися з чоловіком ніби кицька з мишкою. Така не грає словами, вона знає їх цінність.
— Всього дві години, — сказав поглянувши на наручний годинник.
— Скільки? — здивувалася, — Ще ніколи так довго не спала серед білого дня.
— Спати вдень велика розкіш, — мовив, — Не багато людей у світі можуть собі це дозволити.

Розкіш. Вона дивилася на його засмагле тіло.
«Ось що розкіш» — подумалось. Бути дівчиною такого красеня.
Всередині відчувала, що це не могло бути реальністю. Занадто добре. А так у її житті ніколи не було. Невже у житті попелюшок і правда з'являються принци?
Згадавши, як на Марка полюють папараці і його роботу одразу видихнула. Ні. Він не принц. Такий, як і вона. Зі своїм минулим. Зі своїми страхами й переживаннями.
Те, що у його сім'ї є гроші не означає, що між ними прірва. Ні. Цю прірву вигадали люди. А Божена… Вона хоче вірити в казку. Не зважаючи на все. Не зважаючи на всіх.
І якщо заради власного щастя потрібно буде боротися з медіа – вона згодна. Нехай фотографують і вигадують дурні заголовки. Все одно це не змінить нічого і в її світі. Вона і так самотня. Нікому немає діла до простачки.
А от Марк.
Її турбувало, як він ставиться до всього. Чи не соромиться її? Чи справді вона подобається?
— Божено, як ставишся до того, аби трохи розвіятися і з'їздити в торговий центр?
— По що?
— Просто. Можливо сходимо в кіно.
Божені соромно було, але в кіно вона була від сили два рази. Їх зі школи водили на якісь патріотичні фільми.
— На який фільм? — перепитала.
— А важливо?

***
В найбільшому торговому центрі  столиці людей було багато.
Божена не любила такі місця. Їй завжди звалося, що хтось оглядає, оцінює. Перед очима спливали однокласники, які дражнити за старий одяг.
«Ні. Божено! Ти вже в новому одязі. Ти інша» — наказувала собі.
— Можливо хочеш їсти? Тут на третьому поверсі є відмінний ресторан здорового харчування.
Божена здивовано посміхнулася.
— Щось я не помічала, що ти сидиш на правильному харчуванні.
— Ха-ха, — засміявся, — Інколи на правильному, іноді на не правильному. Залежить від бажань.
— То зараз ти бажаєш правильного?
Він взяв її за руку і від його доторку по тілу пронеслося приємне тепло.
— Я завжди хочу лише правильного. Коли я був малим, то чув такий вислів: «жити по поняттям» Колись це сприймав, як вислів звичайних гоп-стоп. А зараз… Думаю, у світі стільки не правильного, не справедливого і жорстокого. Хочеться нарешті чогось іншого. Чогось справжнього, — раптом обертається і стискає її долоні, — Хочу тебе.
— Мене?
— Божено, я довго жив у неправильному світі де від мене або щось потрібно, або… знаєш у більшості випадків усім було щось потрібно.
В цю мить вона намагалася зосередитися на його красивому обличчі. Проте весь час оберталася, чи не дивляться на них. Вона ніколи не любила зайвої уваги.
— Ти вважаєш мене правильною? — запитала і вирвалася, аби піти далі.
Марк схопив за руку і сунув поруч. Він не розумів, чому дівчина так зреагувала на його одкровення. Невже боїться, що їх знову сфотографують?
— Ти така, як є. Без фальшу і лицемірья.
— Звідки знаєш?
— Відчуваю.
Раптом їй здалося, що вона побачила знайому постать, яка сховалася у магазині одягу.
«Невже Сільвія Ваторі?»