Розділ 17

В той день після звільнення Божені все ж вдалося відправитися до нового життя. Сільвія Ваторі, як і обіцяла – заїхала за дівчиною, яка поки ніхто не бачив – вискочила з сумками у під’їзд, а там вже в автівку нової роботодавиці.

Кожного ранку просинаючись о шостій годині ранку – перше, що вона робила – надягала посмішку і приязний погляд, аби ніхто з сім’ї Ваторі не запідозрив про масштаби її переживань. Хоча вона воліла називати своє життя горем. Народившись завжди дивилася різні мелодрами й мріяла, що настане день і її хтось покохає. Лише справжнє життя далеке від мелодрам. Вона, ніби пташка горнулася до кожного хто лише проявляв люб’язність. Та лише все це приносило лише розчарування.
Вона вирішила, що більше не стане піддаватися цьому оманливому почуттю.
«Потрібно стати відповідальною сама за себе» — наказувала собі. Була впевнена, що якщо буде покладати своє щастя на когось іншого, то її чекає доля така, як і в мами, яка ні дня у своєму житті не працювала і все чекала поки батько почне заробляти більше. А батькові було байдуже, що там хоче його кохана Галя. Йому би аби дотерпіти до кінця робочого дня і випити з мужиками під будинком, чи й в підвалі їхнього багатоквартирного будинку, де вони всі ховалися від власних дружин.
Але бували дні, коли почуття брали гору. Вона згадувала Олега з приємними спазмами в животі. Їй хотілося знову почути, як він називає її кицею. Як обіймає, що не робили ніколи батьки.
Хотілося говорити з ним по телефону. Відчувати свою потрібність. Боролася зі своїми думками, почуттями, спогадами.
Та лише одного дня все змінилося.

— Відпусти, — безсило благала хлопця, який притискав її до ліжка намагаючись зняти з неї сукню.
— Ти хочеш мене покинути? — ричав, — Ти хочеш проміняти мене на підтирання дупи якомусь старигану?
— Містер Ваторі весь час на роботі. У нього є дружина. Тобі немає до кого ревнува…
Не змогла договорити, бо зненацька на її обличчя опустився твердий ляпас.
— Брехуха! Ти спеціально мені не давала, аби продати свою незайманість дорожче!
Другий ляпас дівчині здався ще болючішим.
— Не бий, — благала.
— Ти моя! Забулася? Ти моя наречена!
Дівчина на грудях відчула його долоні. Жар пронісся тілом.
— Не треба, — благала.
Раніше вона уникала інтимної близькості через страх майбутнього, якщо випадково завагітніє. А тепер… Навіть страшно уявити було спільне життя з Олегом. Найбільше їй хотілося аби він змінився. Аби просто був тим приємним хлопцем, який проводив її додому після школи й ненароком намагався взяти за руку, чи ніжно поцілувати.
Тепер же все інакше.

— Ти не хотіла, аби я любив тебе. Тепер будеш мати те, на що заслуговуєш, — він стиснув їй груди від чого вона закричала.
Його сильна рука закрила рота. І якби не стук у двері, можливо б Олег нарешті отримав би те, чого так хотів.
— Так, так, — відповіла дівчина, коли Олег зіскочив з неї на краєчок ліжка.
Дихання було збите, але дівчина намагалася не видавати все, що тут щойно відбулося.
За мить у кімнату увійшов батько. Він був високим, худорлявим із хворобливо-білим відтінком шкіри.
— А на якого це ти нам з матір’ю клунків понавозила? Я ж роботу маю. Заробляю.
— Не злись, — сказала вона посміхаючись. Обличчя пекло від ляпасів Олега, тому весь час думала, як же вона виглядає. — Ви годували мене раніше, тепер моя черга.
— Ай, — махнув він рукою, — Ти все одно за Олега підеш і забудеш про нас.
Божені хотілося сказати: «Не піду», проте хлопець сидів поруч удаючи, що все гаразд.

Коли батько вийшов з кімнати Божени теж кинулася до дверей.
— Мушу йти. Таксі скоро приїде.
— То ти вже на таксі їздиш? Піднялася? — Олег не вгамовувався. Він відчував, що його пташечка виривається з клітки й це неабияк злило.
У вітальні мати, як завжди сиділа над екраном зі скляними очима. Божена думала про те, аби назбирати грошей і відправити батьків на лікування, проте… Вона не вірила що вони коли-небудь вилікуються. В її пам’яті було менше днів, коли вона бачила батьків тверезими.
«Такі не лікуються» — думала.
Проте час від часу виникала надія.
— Якби я відправила вас на реабілітацію, — звернулася до матері, — Ви б поїхали? Ну в санаторій, де лікують алкоголізм.
— Ех, — мати махнула рукою, — Хіби ми з батьком алкоголіки? Це так… він нелегкого життя.
— Я розумію, але…
— Цить, матері перечити, — поруч з’явився батько. — Ти хоч і купила нам продуктів, але це не означає, що тепер будеш нас лікувати від того, про що не знаєш.
Перечити правда не було сенсу. За всі свої свідомі роки Божена це зрозуміла.
«На дні пляшки загинуло більше душ, ніж у пеклі» — згадала слова, які почула одного разу від сусідки, яка бідкалася за важку долю сім’ї Гарегів.
Божена не раз бачила співчуття в обличчях сусідів, але це не допомагало. Чомусь малою її дивувало, як сусіди можуть спокійно жити, коли в її квартирі часто батьки сварилися, билися, а вона перелякана і голодна сиділа на підвіконні й дивилася на подвір’я. В такі моменти маленькій дівчинці хотілося бути де інде, але не тут. Не з п’яними батьками.

— Мушу йти.
Як тільки дівчина схопила свою маленьку сумочку, яку нещодавно придбала – Олег схопив її за руку і стис так, що не було сумнівів – залишиться гематома.
— Якщо ти підеш, вважай що це кінець.
— Кінець чого? — вона не могла знаходитися біля нього. Знала, що буде згадувати вечорами, буде сумувати й хотіти його дотиків. Проте зараз, після чергової спроби взяти її силою – була відраза.
— Тебе ніхто не захоче, — прошипів, виходячи з нею з квартири.
У під’їзді було брудно. Відсутність Божени була помітна не лише у квартирі батьків, а і на загальному сходовому майданчику. 
— Ти чула мене? — схопив за руку, як тільки дівчина стала на східці, аби спуститися на подвір’я, де вже чекало таксі.
— Олег, я кохаю тебе, проте…
— Кохаєш? Ти брехлива шльондра. Ти така, як і решта – продасишся якомусь старому за товстий гаманець. Знаю, вас баб.
— Я не така…
— А яка? Хочеш сказати працюєш там заради нашого спільного майбутнього?
— Так і є.
— І як ти можеш кохати? Не вірю.
Божена дивилася в сірі очі Олега і не могла знайти там розуміння. Він дивився з відразою, через що хотілося плакати й благати, аби він хоч трішки пішов їй на зустріч.
— Не роби це зі мною, — мовила тихо, — Я хочу бути з тобою.
— Ну так, так. На що тобі бідоласі ще розраховувати? Ти ж завжди була жалюгідною. В тебе навіть друзів не було ніколи. Якщо не я, то в тебе просто немає шансів.
Божені стало важко дихати.
«Чому він так з нею?»
Очі набралися сліз.
«Пішов ти! Пішов ти! Пішов ти» — кричала в думках, але вголос боялася.
Нічого не сказавши побігла вниз східцями чуючи вслід від Олега: «Ти нездара. Ніхто не схоче тебе більше страхолюдину»

Сльози. Біль. Відчай.
«Мене ніхто, ніколи не покохає»
В автівці таксист не став допитуватися заплакану дівчину. Він дивився на неї через дзеркальце, а вона бачачи його погляд – закривала рукою обличчя.
«Виродок. Я доведу, на що здатна»
В думках думала про помсту. Хотілося зв’язати того задаваку і відрізати його паскудний язик.
Що може бути гірше, як знехтування і знецінення з боку того, кого ти кохала?!  Божена не раз думала, аби покинути роботу, аби бути з ним. Та лише він поводив себе так, що було важко повністю довіритися такому хлопцю.
«Робота. Ти маєш думати лише про гроші» — чула голос підсвідомості, — «Працюй і ніколи не прийдеться терпіти подібні обставини»

І вона почала працювати.
Кожного ранку дивлячись у дзеркало вона наказувала собі: «Зроби все, аби тебе не звільнили»
Втрачати було нічого. Друзів вона не мала, а батькам телефонувала рідко, бо ті не проявляли до неї батьківського інтересу. Лише просили іноді підкинути їм грошей на випивку. І вона підкидала. А що залишалося?! Тішилася, бо хоч так була для них потрібною.
Слова Олега після останньої зустрічі ніби все перекреслили.
Вона більше не відчувала збудження від спогадів про нього. Лише бажання довести, що вона може більше в цьому житті, ніж йому здається. І заради цього вона буде працювати до поту.