Розділ 14

Марк щиро засміявся. Швидко забрав руку з її коліна.  Автівка рушила ще до того, як Божені вдалося відреагувати.
Слова застрягли десь глибоко в горлянці. Не могла поворухнутися, не те, аби щось говорити.
— Через твої перелякані очі я зрозумів, що мені нічого не світить, — сказав не відводячи погляду від дороги.
Дівчина насторожено зиркала.
Вона не могла зрозуміти, що в нього на думці.
— А чому би і ні? — раптом заговорила.
Марк прицмокнув губами спостерігаючи.
— Чому ж ні? Я живу у твоєму будинку…
— Це будинок моєї матері, — перебив.
— Байдуже. Я живу там з твого дозволу. Хто я, як не злидарка? Мною ж можна користуватися…
— Ти не правильно зрозуміла…
— А що тут розуміти? Ти хочеш зі мною переспати, бо більше з мене нічого не взяти.
— Дідько! — він стис руль, — Я повний бовдур. Ти не так мене зрозуміла.
— Поясни!
Він владно маневрував по автомагістралі. Божена стискала долоньками сидіння під собою.
— Я пишу вірші.
— Вірші? – не могла зрозуміти до чого тут це.
— Я написав вірш. Присвячений тобі.
— Це не дає тобі права приставати до мене!
— «Хочу тебе» — це назва. Загаловок. Початок.
Божена закотила очі. Невже він справді думає, що вона повірить?
— Хочу тебе обійняти
Потонути у твоїх руках.
На одинці з тобою засинати,
Обійнявшись гуляти у снах.

Бо у нас не буде дощів,
Лише осінь з пісень соволов’їних
А там вересень, жовтень і ми…
Десь загубимось в наших мріях.

Він не відводив погляду від дороги. Божена відкрила рота не знаючи, як знову відреагувати.
— Весь час мушу мати справу лише з англійською. Тому пробач, вірш не з найкращих…
— Ні, ні, — вона поправила довге волосся, — Мені сподобалось.
Відчувала, як напруга покидає тіло.

Біля елітного нічного клубу Києва Марк вийшов з автівки, аби подати руку дівчині, яка запала в серце.
Він волів би, аби ця світловолоса красуня назавжди залишилася з ним. Проте Марк не був певен, що таке можливо. Вона та, яка тягне на своїх плечах все. А він… Він той, який не любить цього в жінках.
Чи можливо тикву перетворити на принцесу?
Ні. Він вважав її гарною. Проте всередині вона була запряжена кіньми. Їй потрібно рухатися, бо інакше вона боїться опинитися у багнюці.
Марк же вважав багнюкою життя заради грошей. Хіба можна ними купити почуття? Оті гострі, такі колючі і водночас приємні. Ні. Куди би ти не пішов з грошима – лише пустка всередині.
«А що коли вона не зможе тобі подарувати ці почуття?» — питав сам себе.
Ні. Сумніви тут не доречні. Вона перша дівчина за довгий час, яку захотілося обійняти, поцілувати, прикласти до грудей ніби пластир від нестерпного життя.

Вона вчепилася в його руку, ніби голлівудська зірка на червоній дорожці. Марк спостерігав, як вона намагається тримати голову прямо, хоч відчувала себе ніяково.
— Ми можемо піти звідсти, як лише забажаєш, — мовив, — Хоча мені би хотілося, аби ти розслабилася від сьогоднішніх одкровень. Я сам знаю, наскільки в цьому житті багато лайна. Просто напийся і танцюй. Нехай минуле покидає тіло і розум. В ньому немає нічого цінного.
— Я так не думаю.
— Що саме?
— Минуле теж цінне. Воно дарує нам досвід.
Зайшовши у шумну залу Божена примружилась: танцпол освітлювали різнобарвні ліхтарі; люди танцювали, пили, сміялися; біля діджея витанцювавили напівоголені натцівниці. Ще ніколи вона не була у таких місцях.
— Ніякий довсід не вартий наших страждань, — сказав і потягнув її до бару.

Він не питав, що вона буде. Замовив на свій розсуд. Але, якби навіть спитав – Божена не розбиралася в елітному алкоголі. Все що бачила у квартирі своїх батьків: горілка, самогон, дешеве пиво.
Вона схилила голівку закривши очі. Музика набивала ритм в тілі дике: гуп-гуп-гуп. Думала про те, що їй би хотілося бути однією з тих розкішний і розкутих жінок, які не соромляться танцювати на майданчику, як заманеться. Біля тих жінок ушивалися молоді і не зовсім чоловіки, які певно велися на їх впевнену розкутість. Вона хотіла бути такою. Та лише не на довго. Божена знала, що завжди має тримати себе в руках. Має берегти свій розум і тіло для роботи. Має все зробити, аби ніколи не загнати себе у рамки злиднів.

— Хочеш потанцювати? — Марк просунув їй бокал з зеленою рідиною.
— Що це?
— Коктель. Солодкий. Думаю, тобі сподобається.
Божена оглянула бокал, який був в цукрі. Відпивши зрозуміла, що він з алкоголем, хоч солодко-кислий присмак їй сподобався.
— Пробач, але я не п’ю алкоголь, — поставила келих на барну стійку.
— Ти не спробуєш розслабитися?
— Я зможу це зробити без випивки.
Дівчина не раз чула в своєму житті, що її участь така ж, як у батьків.
«Гени» — згадувала ненависне слово, яке ніби клеймо мало зробити її пиякою.

— Алкоголь – це засіб для зняття жінок, — посміхнулася, — А я не така. Мені не потрібен алкоголь, аби танцювати, аби забути проблеми, аби розслабитися. Та і знімати себе не дозволю навіть тобі.
— Тоді запрошую тебе на танець, — поставивши свій келих чоловік простягнув руку.
Божена видихнула, аби з цим видихом забути про всі тривожні думки. Тут вона аби просто насолоджуватися. Розуміла, зробити це буде не так вже просто. Вона ніколи не була в нічних клубах. Проте встигла помітити, що на неї мало хто звертає увагу. Всі зайняті лише собою. Всі думають про те, як виглядають в очах інших.

Двома руками Марк обійняв дівчину за талію. В цей момент її дихання збилося. Палке збудження пронеслося тілом. І лише у вухах настирливі ритми: гуп-гуп-гуп.
— Ти справді не дозволиш мені зняти тебе? — прошепотів на вухо.
Дівчина відчула спазм в животі.
— Знову ці натяки? — відповіла йому на вуху намагаючись дотягнутися.
Вона сягала йому до плечей. Була середнього зросту, але давно не зустрічала таких дужих і високих чоловіків. Все більше впевнювалася в тому, що воєнні кореспонденти повині бути саме такими, як Марк Лорський.

Раптом танець перервали виблиски світла просто в очі парочки.
— Це ще хто? — Марк миттю забрав свої руки з талії дівчини і примружився.
Божена оглянулась і побачила у кутку недалеко від них чоловіка з камерою в руках.
— Он там, — показала пальцем.
В цю мить чоловік з камерою спохватився. Він вибіг з нічного клубу, а Марк за ним. Божена декілька секунд не могла збагнути, як діяти, а тоді вирішила теж бігти за Марком.
— Ах ти виродок медійний, — лаявся Марк, — Як дожену, камеру в дупу запхну.
— Виродик, проте моя совість чиста, — наважився відповісти журналіст, який біг зо два метри від Марка.
В центрі міста люди оберталися аби поспостерігати за дивними чоловіками. Дехто навіть вийняв телефон, аби зняти на камеру.
«Вони всі такі ж» — думав Марк, — «Всім давай видовищ. Байдуже на людину, яка від їх тимчасового задоволення страждатиме роками»
— Або ти видалиш фото, або начувайся, — закричав Марк, коли приблизився до втікача-журналіста ще на один метр.
Раптом журналіст зупинився захекавшись і тримаючи рукою правий бік.
— Ну що ти хочеш? — роздратовано запитав притискаючи до грудей дзеркальну камеру.
— Я сказав, що я хочу.
— А то що?
Довго не думав. Марк стис кулак і зарядив бідоласі прямо в обличчя.
— Видаляй фото, — гаркнув.

Коли журналіст прибрав з обличчя руку, Марк побачив цівку крові, яка йшла з носа. В голові промайнула думка, що зараз вихватить камеру, видалить фото і можливо навіть оплатить випивку в барі для цього бовдура. Все ж таки він розумів, як важко бігати за сенсаціями, коли головний редактор точить дірку в черепі.
Але як тільки він потягнув руку до камери, — важкий кулак зарядив йому просто в обличчя.
Марк не одразу зрозумів від кого, адже цей журналіст був нижчий за нього зростом. Відкрив очі і лише зараз побачив мясисті плечі і дужі накачені ноги. Сумнівів не було – це не просто папараці-бідолаха. Цей журналіст міг відстояти себе кулаками.

— Ти прекрасно знаєш, що ти публічна особа, — сказав папараці тримаючи однією рукою носа з якого йшла кров, — Чому пручаєшся? Я маю право на фотографування.
— Це вже у суді вирішать.
— Кому ти розповідаєш? Усі знають, що ти не хочеш зайвого розголосу.
— Погано знають. Заради того, аби ви всі дали мені спокій…
— А в суді розповіси, як ти лишив помирати Оскара Новака? Чи ти вже забув це ім’я?
— Ах ти паскуда!
Марк зі всієї злості кинувся на папараці, який перелякано намагався захистити свою камеру. Проте "живі рани" не дали Марку тримати себе в руках.
Він не бачив камери – лише обличчя папапараці. Він навіть не бачив його виразу, не думав про відчуття чоловіка. Хотілося лише бити, що є сили.
— МАРК! — почув дівочий крик, — МАРК! ЗЛІЗЬ З НЬОГО!

До тями прийшов, коли згадав заради чого він сюди прийшов. Біля них кружляла перелякана Божена, яка своїми маленькими рученятами намагалися відтягнути його від папараці.
— Люди викликали поліцію, нам потрібно йти.
— Хай приїжджають, цей виродок за все відповість.
Марк звівся на ноги і лише зараз побачив переляканих навколо людей з телефонами в руках. Лише зараз він усвідомив, що фото папараці, де він обіймає красуню Божену нічого порівняно з задокументованою агресією просто на вулиці в центрі Києва.
— Ходімо в авто, — сказав він не дивлячись на фігуру папараці, який намагався звестися на ноги.

Божена сунула позаду і лише згадувала ту лють і ненависть, яку вперше побачила в Марку.
«Хто він?» — цим питанням задавалася неодноразово, проте саме зараз відчула сильне бажання дізнатися про нього більше.
В автівці дивилася на закровавлені руки Марка.
«Що його так розізлило?»
Божена перебирала думки і ловила себе на тому, що можливо Марк боїться, аби їх фото попало в медіа, аби не побачила мама. 
«Або у нього є дружина і діти в Америці» — підсказала підсвідомість і від того по тілу пронісся холод по спині.
Ні. Ніколи вона не стане зустрічатися з одруженими.
Божена знала, що бути коханою і бути коханкою – не можливо.
Між цими поняттями потрібно обрати щось одне.
Проте з іншого боку: чи справді потрібно?

Коли Марк нарешті заїхав у двір і заглушив автівку, сказав тихо:
— Пробач.
— За що?
— Ти не повинна була це бачити?
— Ти настільки не хочеш, аби ми були разом?
— Що?
— Ти побив його через те фото, що він зробив, поки ми танцювали?
— По-перше він мене перший вдарив. А по друге… — Марк вийшов з автівки і швидко відкрив перед дівчиною дверцята, — По-друге, це не через тебе.
Божена не повірила.
— А через що?
— Через Оскара Новака.
— Хто це?

Розмовляти на цю тему Марк не мав бажання. Єдине що хотілося – прийняти душ і забутися у власній постелі.
— Не сьогодні, люба, — сказав він і ніжно взяв її за руку.
Він дотику долоні Марка у Божени щемило в грудях. Хотілося, аби він не проводив її до гостьової кімнати. Аби забрав із собою.
Хотілося, та вона сама знала, що не дозволить це зробити ні собі, ні йому.
— Надобраніч, Божено, — сказав відпускаючи руку.
— Я оброблю, — мовила показуючи на закривавлені руки.
— Пусте. Йди спати. Сьогодні мені потрібно побути наодинці зі своїми думками.