Розділ 9

Босими ногами ступала по холодних мармурових східцях.
У вітальні з букетом червоних троянд стояла спантеличена Сільвія. Вона була одягнена в чорний, довгий атласний халат, а на голові красувалися бігуді холодної завивки.
— Це тобі, — сказала вона несміливо простягаючи букет.
— Мені? — Тепер і Божена була спантеличеною. — Це якась помилка.
— Помилка чи ні, але кур’єр їх просив передати для тебе.

Сто одна троянда. Божена перерахувала.
«Справді сто одна»
Але ж хто міг подарувати їй такий дорогий букет?
Ні на мить не сумнівалася, що це якась помилка. Найбільше боялася, що кур’єр з’явиться на днях і вимагатиме гроші за свою ж необачність.

Будинок Ваторі знаходився в елітному районі, де кожна особа, яка тут проживала мала немалі гроші. Кожен з сусідів міг замовити такий букет. Проте було одне «але». Божена ще жодного разу не зустрічала нікого з таким іменем, як у неї. Тому сумнівалася, що дві Божени будуть проживати на одній вулиці. В такі збіги не вірила.
Невже цей букет справді для неї?

Поки нарізала смажений шматок баранини – Єгор ходив по кухні. Вона знала, що йому цікаво, але що вона могла сказати?
— Я справді не знаю, хто мені його подарував, — мовила.
— Але як?
— Ось так. Я ні з ким не зустрічаюся.
— Можливо колишні? — припустив.
Багато колишніх Божена не мала. Лише одного – Олега.
— Був один, але він ніколи не дарував мені квітів.
Єгор став ближче. На ньому була біла сорочка і темні штани з кантами. Він щойно прийшов з пар, але звістка, що сірій мишці, яку тут кличуть Женею прийшов великий букет троянд – неабияк його заінтригувала.

— Можливо, твій колишній хоче виправитися?
Божена засміялася. Та так емоційно і голосно, що Єгору стало ніяково.
— Ха-ха, Олег? Та ніколи.
Єгор не відповідав. Налив води з крана і випив одним духом.
— Такі, як він квітів не дарують. На згадку про себе лишають лише купу образ.
— Болюче минуле?
— Так, — вона нахилила голову нарізаючи зелень, якою мала прикрасити м’ясо. — Не люблю його згадувати.

Єгор придивився і помітив, що по щоці дівчини побігла сльоза.
— Ти досі це не пережила, — констатував.
— Що ти маєш на увазі?
— Ну дивись. Нещодавно я прочитав у книзі, що всі події, які носять травмуючий характер можуть впливати на нас все наше життя. Або в кращому випадку – роки, — він поставив стакан і сів на барному стільці спостерігаючи за приготуванням обіду, — Розумієш, тобі потрібно знову дати волю почуттям і комусь про це розповісти. Аби знову прожити все.
— Ні, не хочу знову.
— Ти повинна. Лише це дозволить рухатися далі.
«Не хочу. Не хочу. Не хочу»
Звідки Єгору знати про душевні проблеми дівчат? Звідки йому знати наскільки боляче можуть зробити хлопці?
Йому лише дев’ятнадцять. Як і їй. Коли в житті з’явився Олег. Вона думала, що він саме той, який забере її з батьківської квартири, де постійно випивка, бійки і похмілля. Подарує нове життя. Навіть мріяла народити від нього дітей, проте…
— Він бив мене, — сказала те, що ніхто не знав крім неї і Олега.

Єгор прицмокнув губами. Здавалося, що він переосмислює почуте.
— Ні, я звикла до такого. Просто… Він робив це через те, що я відмовляла йому в сексі.
Вона не могла зрозуміти: Єгор знітився, обмірковує, чи просто підбирає слова.
— Я не знаю, як це пережити, — продовжувала, — Він розтоптав мене ніби лайно. Я не відчуваю себе красивою. Не відчуваю себе бажаною. Мені здається, що чоловікам потрібен лише механічний секс.
— А тобі?
Вона посміхнулася, не зважаючи на непрохані сльози, які не могла зупинити.
— Просто аби мене любили. Не знаю, як це, коли тебе люблять, але знаю, що хочу відчути це.
— Яким би страшним не було наше минуле – ми повинні жити далі. Розумієш, коли довго дивишся в безодню…
— Та я знаю, — перебила, — Але як?
— Можеш розповісти мені все. Виговоришся і зможеш відпустити.
Розповідати таке Божена не хотіла нікому. Тим паче сімейці Ваторі. Вона намагалася добре виконувати свої обов’язки і по можливості триматися на відстані. Лише Єгор, як скалка в дупі – порушував особисті кордони. Та і вона з ним забувала про них. 

— Можливо згодом, — витерла краєм рушника ненависні сльози, — Для таких розмов потрібен час. А в мене його не так багато. Обід на носі. Зараз всі почнуть сходитись.
— То можливо я заскочу до тебе, коли всі заснуть?
А це вже Божену почало напружувати.
Після роботи вона хотіла лише спати. Ніяких розмов про Олега не хотілося. Та ще і залишатися сам на сам з Єгором у кімнаті у пізній час було небезпечно. А що коли хтось дізнається? Ні! Дівчині таке подумати страшно. Втратити роботу через прониру Єгору вона не збиралася.
— Дякую, але ні. В мене були плани.
— Які це плани?
— Виспатись.

***
У центрі гамірної столиці ніде і яблуку впасти.
Марк припаркувався біля недорого ресторанчику, куди його запросив Данило.
Заклад був у стилі шістдесятих. Грав джаз і йому захотілося просто розслабитися, але знав, що цього не станеться.
— Привіт, Марку! — колишній приятель Даня встав з-за столика за яким вже попивав молочний коктейль, — Я алкоголю не замовляв, але якщо ти не проти, то я би…
— Не варто.
— Точно?
— Так.

— Як ти? — запитав Даня і це питання здалося Марку недоречним.
— Все добре, — Марк підізвав офіціантку і замовив стакан соку. Йому не хотілося ні з ким розмовляти про те, що сталося до того, як він вирішив поїхати в Україну. А найбільше не хотілося розповідати це журналюгам. Проте він поважав друковані видання, а ще знав, що Даня не стане тріпати язиком куди не потрібно, — А ти як? — запитав колишнього приятеля, — Як так сталося, що ти працюєш у газеті?
Даня був невеликого зросту. Його худорлявість підкреслював чорний одяг. На зустріч він одягнув чорну сорочку і класичні чорні штани. Весь образ підкреслювали окуляри в чорній оправі. Марк пам’ятав, що окуляри Даня носив ще під час відпочинку в «Артеці»

— В газеті більш спокійно. Не потрібно посеред ночі зриватися з ліжка і бігти хтозна-куди. Розумієш?
Чоловіки засміялися. Вони обидва працювали у газеті, але їхні світи протилежні і ніколи би не перетнулися, якби не дитинство, яке їх з’єднувало.
— Даню, — почав Марк, — Я знаю, чому ми обоє тут. Ти хочеш аби я дав інтерв’ю про ту подію?
— Ні! — заперечив, — Як я смію?! Хіба я схожий на пліткаря?
— А що тоді?
— Хочу підготувати про тебе матеріал. В нашій країні люди повинні знати в обличчя своїх героїв.
— Але я працюю на Америку.
— Тю! Але ж ти не переставав бути українцем.
«Країна повинна знати своїх героїв?» Марк сприймав це, як насмішку.
— Я то себе вважаю українцем, але я точно не герой.
— Знав, що так скажеш! От знав, — замахав вказівним пальцем Данило, — От за що я і люблю наш народ. Ми ніколи ніс не деремо, коли добиваємось успіху. На відмінну від наших сусідів.
— Ні, Даню. Хіба може бути героєм людина, яка свого побратима залишила на вірну смерть?!
— Ти не знаєш, чи він помер, — перебив Даня, — А навіть коли так, то хто зна, як би поступив я, чи будь – хто з тих язикатих телевізійників.
Марк дивився на Даню. Стільки часу минуло. Воєнні конфлікти, переїзд в Америку кардинально його змінили, проте Даня був таким же худорлявий хлопчина в окулярах. Лише риси обличчя набули зрілості.

— Марку, я поважаю тебе. Чуєш? Не буду я розпускати ці брудні плітки. Взагалі мені важко зрозуміти, як звичайний кореспондент може засуджувати дії військкора. Це ж як сварити хірурга по лікуванню четвертої стадії раку. Ти мені скажи і я напишу все, як ти скажеш.
— Не потрібно. Даню, якщо хочеш я зможу тобі розповісти все як було. Але, будь ласка, не пиши цього.
— Добре.
Марк видихнув. Було важко згадувати минулі події, особливо коли ті відбулися лише місяць тому. А тут в безпечній Україні вони здавалися ніби з минулого життя. Ніби між війною і безпечністю – віковічна прірва.
— Все було, як завжди, —   почав Марк, — Алекс саме вийняв диктофон, як на нас полетіли снаряди. Його нога відлетіла. Він… — Марк замовк. Дивився перед собою не в силі мовити і слова.
— Я все розумію. Можемо не продовжувати.
— Він дивився на мене. Кричав моє ім'я.
«Марк! Марк! Допоможи!» — почулося чоловіку і він озирнувся.
Ні, це лише в його голові.
— А я просто утік. Схопив з землі свою камеру, яка впала від удару і накивав п'ятами. Біг і чув, як позаду зриваються снаряди. Він не зміг би втекти. У нього відірвало ногу. Не зміг. Все через мене.
— Все гаразд. Це життя, — втрутився Данило. — Я ніколи не зможу відчути того, що ти, проте я знаю, що в житті буває все. Ми журналісти завжди повинні бути готові до будь-яких подій.
— До будь-яких, — погодився Марк.

За вікном зривався вітер. Марк дивився, як він розвіює волосся жінок. Як люди пришвидшують крок, у передчутті грози.
«Хіба це страшно?» — подумав Марк.
Звичайний грім. Звичайні блискавиці. Звичайний дощ.
Від грози можна сховатися у затишному пледі, а від війни не сховаєшся навіть в іншій країні. Вона встромлює в тебе пазурі і здушує горло.

— Переведімо розмову в інше річище, — запропонував товариш, — Я хочу написати про твою роботу і, — він хитро посміхнувся, — Чи знайшлася в тебе нарешті дама серця?
— Нарешті? — перепитав Марк.
— Ну всі ж знають, що ти завидний холостяк. Ще жодна камера не впіймала тебе з якоюсь кралею.
— Хм, а тут немає що розповідати. Я хочу того, до чого не так просто дотягнутися.
— І до чого це?
— До справжнього дива. До тієї, в якій зможу побачити надійний тил. Яка зможе виховати наших дітей, навіть коли мене… — замовк.
— Марку, навіть не думай про це!
— Навіть коли мене не буде поруч. Даню, сам подумай, чи можливо з такою роботою створити сім'ю?
Данило почухав потилицю.
— Лише, якщо робота таке ж кохання, як жінка.
Чоловік скривився: «Що він має на увазі?»
— То є зараз в тебе та, до якої ти так тягнешся?
— Сьогодні я вперше подарував їй квіти.