Розділ 8

— Я не можу таке написати!
— Можеш! Це твій обов’язок служити на благо Америки!
— Але це не правда!
— До дідька правду! — кричить головний редактор, — Ти маєш написати так і крапка!
— Але не було в Сирії перемовин з…
— Заткнися і пиши. Чи ти забув яке головне правило воєнних кореспондентів?
— Розпалювати ненависть до ворога, — пробурмотів Марк.

Вибух. Вибух. Вибух.
— СТІЙ!
— Я не можу. Не можу.
— СТІЙ!
Вибух. Кров.
— НЕ МОЖУ! НЕ МОЖУ! НЕ МОЖУ! — кричав.

У кімнаті було темно.
Марк провів рукою по мокрому чолі.
«Це сон. Це просто сон» — заспокоював себе, — «Ні. Це все було насправді» — згадував.

У вітальні на своїх лежанках міцно спали два сіреньких клубочки.
Контрас безпеки, затишку і комфорту і того, що йому доводилося переживати ще декілька днів тому – не вкладалися в голові.
Не раз Марк замислювався над тим, як люди можуть спокійно спати, їсти, одружуватися, народжувати дітей, коли в сусідній країні війна, голод і смерті.
Як можна спокійно викидати залишки їжі, коли в підвалах помирають діти від голоду. Як можна зрадити дружині, коли в сусідній країні солдати на грудях носять фотокартку дружини.
«Як можна?» — питання, яке надавало йому спокою.

«Тобі потрібно регулярно відвідувати психолога» — згадує пораду мами.
Ні. Марк давно вирішив, що зароблені важкою працею, ціною власного життя гроші – ніколи не витратить на поради людей, які сидять на дупі рівно в м’якенькому кріслі. Вилити душу він міг лише такому ж як і він військкору. Іноді солдату. Але ніяк не мізкоправу.

На дивані у вітальні йому було спокійніше.
Тут він був не сам. Знав, що коли щось і мало статися, то Маркіза і Еліот – відреагують. Не дарма кажуть, що у котів добра інтуїція.

Він вже встиг міцно заснути, коли кімнатою залунала музика англійською мовою:
«Ти ж бачиш: це не я,
І не моя сім’я.
У тебе в голові, у тебе в голові вони воюють
Зі своїми танками і бомбами,
Бомбами і гарматами.
У тебе в голові,
У тебе в голові вони плачуть…»
— Алло, — відповів на дзвінок з невідомого номеру.
— Марк Лорський?
— А хто турбує?
— Пробачте, що так рано. Це ваш колега по цеху Дмитро Слободян – журналіст шоу «Зірки України», я хотів би…
Марк натис на відбій.
Як же дістали ці пронири.
— Пацюки, — сказав вголос.
Скільки разів Марку приходилося захищатися від журналістів. Не раз приходилося мати справу з адвокатами.
Він вважав всіх тих, хто працює на плітки – варто обливати справжнім лайном. Бо халтурні журналюги, які лише вміють розпускати плітки – не достойні навіть називати його своїм колегою.

Так, як заснути більше не вдавалося – він намагався вимити до блиску всі поли. І хоч у Божени це виходило відмінно – він хотів, аби наступного разу – вона не займалася цими брудними справами. Скільки їй взагалі? На вигляд не більше вісімнадцяти.
Такі навчатися повинні, а вона… миє підлогу і годує котів його матері.
І знову: «Як можна?»
Він давно зрозумів – в житті кожен сам за себе. Якщо є можливість їсти – треба їсти; якщо є можливість радіти – треба радіти; якщо є можливість кохати – потрібно кохати.
Весь світ ловить моменти. Лише велична Америка все частіше набувала сірого кольору. Там не вміють ловити моменти. Так звикли до комфорту і кажуть у своєму серці: «Не буде у нас лиха. Лише добро і процвітання»
Марк же знав: «Лихо не спить»
Де би він не находився – ніколи повністю не відчував себе у безпеці.
Він знав, що вибухи завжди трапляються несподівано. Якби до них можна було би приготуватися, то би ніколи не було від них смертей і поранень.

Близько обіду телефон знову висвітив невідомий номер.
— Слухаю, — відповів ніби пригрозив.
— Марк Лорський?
— Ну.
— Це Макс. Макс Залушко.
— Макс? — чоловік явно здивувався.
— Я чув ти в Україну приїхав.
— Цікаво звідки ти це чув?
— Та всі говорять. Ти в Києві?
Під оцим «всі говорять» Марк зрозумів, що тут не обійшлося без допомоги Ольги Потопенко.
— Слухай, беру сьогодні білет і рушаю до тебе. Ти ж не відмовиш в інтерв’ю по старій дружбі?
Максим Залушко був давнім другом Марка. Колись вони познайомилися в дитячому таборі «Артек» і пообіцяли один одному, що стануть журналістами.
Ще довгий час спілкувалися телефоном після гарного відпочинку в Криму. Перестали спілкуватися ще під час навчання на журналістських факультетах.
— Інтерв’ю? — Марк вагався. Не хотілося відмовляти старому другові, але, як же не хотілося розповідати про свою роботу, — А де ти працюєш?
— Та, в маленькому друкованому виданні «Львів Пост»
— «Львів Пост» — повторив чоловік і коли нічого не згадав – запитав:
— І багато у вас читачів?
— Ну, як для обласної газети – вистачає.
Обласна газета? Марк посміхнувся. Згадалося, як Максим мріяв працювати на провідному телеканалі. А тут на тобі – звичайна обласна газетка.
— Гаразд. Дам тобі інтерв’ю.

Божена прийшла під вечір. Вона, як завжди тихенько відчинила дверцята і одразу побігла у комірчину за відром і шваброю.
— Привіт, — першим привітався Марк.
Він тримав на руках Маркізу.
— Саме погодував блохастиків.
— Отже, мені на одну справу менше, — посміхнулася.
Вона вийшла з комірчини з жовтим відром, яке ідеально пасувало під її жовту блузочку і світлі шорти.
— Мити підлогу теж не потрібно. Я все вже зробив.
  Божена запитально глипала очима.
— Я відчував провину за те, що вчора трапилося.
— Нічого. Мені сьогодні краще.
— Так, але я вже все зробив. Якщо ти не проти, то я би хотів просто з тобою поговорити.

Він провів її на внутрішній дворик, де до цього встиг поставити два шезлонги.
— Ми будемо плавати в басейні?
— Ні. Просто поп'ємо коктейлів.
— Дякую, але мені вчора вистачило.
— Безалкогольних коктейлів, — уточнив.

Божена найбільше любила природу ввечері. Коли все готуються до сну. Коли сонце набуває багряного кольору. Навіть вітер і той втихає.
— Гарно, — сказала вона сівши на шезлонг.
— Тримай, — простягнув стакан з зеленою речовиною.
— На вигляд смачно, а що це?
— Ти спробуй.
І тільки но вона відпила, поглянула на нього запитально.
— Там що базилік?
— Подобається?
— Ну… не звично. Правда це смузі, а не коктейль.
— Я подумав, що тобі буде корисно поповнити організм вітамінами після похмілля. А ще хотів би тебе про дещо попросити.
Тіло дівчини напружилося.
 Що йому потрібно? Сільвія заборонила приділяти час іншим замовленням без її згоди.
— Не розповідай про мене нікому. Не кажи, що спілкуєшся з Марком Лорським.
— А… в чому справа?
— Просто не потрібно. Кляті журналюги вже дістали.
Їй стало дивно, що він бувши журналістом називав інших "журналюгами".
— А ти якась зірка?
— Ні. Проте деякі вважають інакше.

 Вона уважно проводила очима вивчаючи міміку. Важко було зрозуміти, що на душі у цього чоловіка. Чи хвилюється через події, які приходилось пережити? Чи мріє про якусь іншу роботу? Чи хотів би назад переїхати в Україну? Чи навпаки мріє скоріше вирватися в Америку? Стільки питань, на які вона прагнула отримати відповідь.
— Ти одружений? — врешті запитала те, що найбільше цікавило.
— Ні, а чому ти питаєш?
— Просто, — відсьорбнула смузі, — Цікаво як живуть люди з такою небезпечною професією.
— Досить про професію, — нарешті він сів на шезлонг поруч,— Я не одружений. Ніколи в моєму житті не попадалася та, від якої би мені хотілося дітей.
Її здивувала така відповідь. Якось вона звикла, що про дітей більше говорять жінки.
— А яка вона твоя майбутня обраниця?
— Та хто його знає! Я ніколи над цим не замислювався. Мама не раз сватала мене до дочок своїх подруг, але це все не те. Не знаю. Якщо зустріну, то дам тобі знати.

І ось це: «Якщо зустріну, то дам тобі знати» — як ножем в серце.
Він говорив, що вона гарна. Невже встигла понапридумувати зайвого?
«Яка я фантазерка» — подумала.
Випила смузі, яке не сподобалось на смак і встала.
— Мушу йти.
— Чому так швидко?
— Просто.
Пояснювати не хотіла, бо і не було чого пояснювати. Марк їй сподобався. А він?
Ні, такі чоловіки не можуть бути з такими простачками, як вона.