Тад всадив чорний обсидіановий кинджал у своє стегно. Тонкий обсидіановий стрижень, що слугував руків’ям, виблискував у таємничому сріблястому сяйві домену Фенріра. Цей блиск був прекрасним, оголена чорна крайка клинка кричала про небезпеку, прагнула насильства.
Укус Рейкаста. Він залишить його на волосині від смерті, але це ризиковано, небезпечно. Тад не був цілком певен, у чому саме полягає загроза, але клинок колись намагався підкорити його волю, вимагаючи крові. Він також залишив невиліковні чорні опіки на Сарі, цілительці з гарпійного підземелля. Через цю небезпеку Тад перестав використовувати цю атаку, але тут вибору не було.
Це була його єдина надія.
«Той клинок… порожнечний знак?» Очі боса звузилися від впізнавання. «Ахх… Тепер я бачу. Ти — порожнеча. Як і я. І не тільки… посудина?» Вовкопорожнеча стиснув губи в роздумах, але в очах небезпечно спалахнула іскра божевілля. «Ні, це не важливо. Завдай свого удару, щоб я міг покінчити з цим». Вовкопорожнеча прогарчав слова, але його рішучість прийняти удар повернулася знову.
Ікло Рейкаста засяяло червоним, рубінові жилки розійшлися по його поверхні, здоров’я Тада впало лише до 80%. Йому потрібен був ще час. «Зачекай, ти знаєш цей клинок?»
«Ікло? Я колись зустрівся зі звіром, з якого його зробили. Та випадкова зустріч сталася еони тому. Як ти опинився з цим клинком у руці — загадка. Звір, якого я знав, не віддав би його так легко».
Рейкаст. Він говорив про Рейкаста. Для того, хто не здавався бажати розмови, він виявився дуже балакучим.
Може, Таду не доведеться битися. Чи зможе він виговоритися з халепи?
«Розкажи більше про того звіра». Сімдесят відсотків. Він не міг ризикувати встромити його в груди, як робив колись раніше, — хоч воно й висмоктало б швидше, це було б ризикованіше. Таду потрібна була точність, йому знадобиться кожна крапля здоров’я, щоб перетворити їх на монструозну атаку.
«Я знаю не більше, ніж сказав, зустрів того звіра раз, його сили були непізнанними навіть для мене. Якби наші шляхи перетнулися без цих проклятих ланцюгів на моїх зап’ястях, я міг би осягнути глибини сили, що таїлися в ньому».
«Як тебе закували, якщо ти був таким сильним?»
Вовкопорожнеча клюнула на наживку. «Зрадою. Зрадою Шістки. Вони злякалися моєї сили й обдурили мене під приводом перевірки моєї моці. Приносили ланцюг за ланцюгом, кожен я розривав. Доки не цей». Фенрір прогарчав, дивлячись униз на тонкі ланцюги, що скували його, і ще один імпульс сили вирвався з них.
«Ці ланцюги висмоктують і стримують мою силу, випускаючи те, що не можуть утримати, але все ж я сильніший за твоїх друзів. Я не можу померти. Я не помру. Я мав бути наступним, кого випробує Титан, щоб довести свою цінність, щоб зайняти порожнє місце вигнаної матері». Його очі засяяли божевіллям, тіло затремтіло в передчутті. «Але я більше того не прагну. Тепер я бажаю лише помсти».
Запеклість слів Фенріра, змішана з божевіллям у його голосі, підняла волосся на потилиці Тада. Тад глянув униз на тонкі золоті ланцюги, які скували могутнього Фенріра. Ланцюги палали силою — непізнаною силою, що палала в погляді Тада. Глибини здавалися бездонними, справді нескінченними, але навіть сила ланцюгів вистачала, щоб стримати всю міць вовка, з якої витікали блискучі спалахи сили. Наскільки ж сильною була ця істота? І щоб його випробував Титан? Невже він не знає, що Титан — пастка?
«Шістка? Як Альфа-Створювачі? Єва й інші?» Залишилося шістдесят відсотків здоров’я.
Вовкопорожнеча загарчав на ім’я. «Ти… Ти порожнеча, як я, правда?»
Тад відступив на півкроку. Невже той уже забув?
Плечі вовка затремтіли від тихого сміху. «Той плащ і та зброя, мав би здогадатися, це місце мутить розум. Давно то було. Я думав, небеса мене покинули, а ти ось тут. Я міг би вбити тебе й поглинути твою есенцію, але натомість запропонував угоду: вдар мене. Якщо вб’єш — можеш іти».
«Давай. Я готовий». Вовкопорожнеча прогарчав слова. «Те, що ти не злився зі своїм порожнечним знаком, свідчить про твою відсутність перспектив. Але спростуй мене, давай. Вбий мене, порожнече». Фенрір виплюнув останнє слово.
П’ятдесят відсотків. У того було забагато здоров’я, навіть з кинджалом, що прискорював свій бенкет. Йому потрібен ще час. У Тада був один останній туз у рукаві, один спосіб виграти час, щоб кинджал допив. «Зачекай, ти колись зустрівся з творцем, людиною, схожою на мене, на ім’я Гавриїл». У очах вовко-людини промайнуло впізнавання крізь божевілля, але Тад продовжив. «Ти розповів йому про шлях перетнути ворота, які ти колись стеріг, щоб вийти з порожнечі й приєднатися до небес». Навіть тепер Тад не розумів сенсу слів, які вимовляв, але переказав їх як міг. «Що ти йому сказав?»
Колеса в голові вовка закрутилися крізь його божевілля. «Я сказав йому правду. Якщо Титан з’явився в порожнечі, то формування вже почалося, і план Ради вилупився. Небо заповнять виводки, вигнана мати прокинеться, вона та всі будуть притягнуті крізь браму до безкінечності, де її судитимуть за злочини. Щоб розбудити її, потрібне життя порожнечі. Порожнечі, як я. Порожнечі, як ти, але сильнішої». Божевілля затопило його очі. «Якщо ти втечеш звідси, остерігайся тієї людини. Його амбіція перевищує його здібності, хоч і затьмарює твою». Вовкопорожнеча оголив ікла. «Я наговорився. Завдай удару або здавайся моєму».
Спрага дізнатися більше переповнювала Тада, і попередження було ясним, як день. Що б не планував Перебіжчик, це становило небезпеку для Тада особисто, а для світу — по-друге. Він хотів спитати більше про те, як вижити, але обличчя вовкопорожнечі тепер пливло в божевіллі, те, що хоч якийсь контроль ще лишався, — справжнє диво.
У Тада залишилося двадцять відсотків здоров’я. Клинок у руці вже звивався і скручувався, він жадібно пив, майже звиваючись від насолоди. Він відкрив статы й влив решту 35 очок статів у конституцію. Саме для таких ситуацій він берег свої аварійні очки статів.