Хвилі сили лилися від Зеро в темряві. Тад гойдався й перекидався крізь безкінечну порожнечу, наче горобець, спійманий в ураган. Зеро був далеко, надто далеко, але Тад усе ще відчував те біло-гаряче джерело енергії. Чому Тад міг відчути силу Зеро? Він не міг відчути інших пустотників. Цю думку обірвав новий потік енергії, що загрожував поглинути його.
Чи був Зеро колись воїном, як Тад? Його сила здавалася нескінченною, його міць — невимовною. Тад був перед сонцем лише пилинкою, і це був лише вопрос часу, коли воно спопелить його. Для Зеро завершити життя Тада мало бути так само легко, як розчавити виноградину між двома пальцями. І все ж, попри всю свою силу, Тад колись вигнав Зеро з цього місця.
Це був Зеро. Лео називав його Зетдаром. Порожнеча, що піднялася вище за будь-яку іншу порожнечу, чоловік, який кинув виклик самим богам і вийшов переможцем. То як він опинився в’язнем Титана? Чумоносець саме так йому й казав.
Не входь у Титан. Звідти немає виходу. Рада доручила мені спроектувати Титан для ув’язнення — створений із самої порожнечі, його неможливо зруйнувати. Нічого не може розірвати ланцюги Титана чи втекти. Навіть самі Альфа-Створювачі не могли вирватися з його хватки. Міць Титана наростає, щоб зрівнятися навіть із Зеро.
Тад напружився, коли нова хвиля сили безкінечно понесла його крізь пітьму.
«Порожнече. Що сталося з Титаном? Що сталося з іншими пустотниками? Раніше я міг їх відчувати. Я навіть розмовляв з однією…» Грізний голос раптом уже не здавався таким упевненим, таким переконаним.
Запитання зовсім збило Тада з пантелику. Він чекав, що його знищать чи, ну, будь-що, тільки не запитання про те, що відбувається у світі.
«Що ти маєш на увазі, що сталося з Титаном? Він просто з’явився п’ятдесят років тому». Тад не розумів запитання.
«Не грайся, порожнече. Що сталося!» Уся порожнеча запульсувала червоним від люті. У Тада відвисла щелепа. Він ніколи раніше не бачив світла в цьому місці. Чорнота перетворилася на безкінечне червоне море, а потім згасла назад у чорноту. «Я навчу тебе, що буває, коли ти ставиш під сумнів мене».
Біло-гарячий біль спопелив розум Тада. Біль наповнив усе його єство. Розряди енергії утворилися, а потім пронизали кожен дюйм його тіла. Він плив у нескінченних муках. Як і енергія Зеро, його біль накочував хвилями, досягаючи піку в голові, а потім котячись до пальців ніг, і з кожним циклом спека посилювалася. Сила наповнила кожен дюйм його тіла. Він закричав. Чи намагався, але біль був такий великий, що він не міг ворухнутися. Він тривав вічність. Дві вічності. Тад відчував, як його здоровий глузд зникає, розум ламається. Якщо біль — це все, що йому лишилося, то, може, краще піддатися йому, дозволити йому поглинути себе.
Біль зник. Тад хапав глибокі ковтки повітря, його розум став слизьким, шлунок скрутило, і він вивергнув вміст у плаваючу чорноту. Якби було куди впасти грудою на підлогу, він би звалився, але замість того безвільно плив у пітьмі.
«Я запитаю тебе ще раз, порожнече, що сталося з Титаном? Чому ти — єдина порожнеча, яку я можу відчути? Єдина порожнеча, з якою можу зв’язатися?» Голос у голові Тада був повний загрози. Повідомлення було зрозумілим: дай мені відповідь, інакше відчуй біль ще раз.
Першим поривом Тада було розповісти Зеро все, що завгодно, аби уникнути болю, але щось глибоко в його свідомості закричало з попередженням. Його розум показав образ Зеро з його струнким чорним мечем, що рубав товаришів Тада по команді. У Тада було те, що Зеро хотів, ні, потребував. Інформація. Лео не знав, що Зеро в пастці, лише що зниклий. Єдиною людиною, яку Тад зустрів і яка знала, що Зеро в пастці Титана, був Чумоносець. І колишній власник Ікло Рейкаста, божевільна порожнеча, що викликала Тада в клинок.
Зеро потребував Тада, а не навпаки. І доки Тад був цінним, у нього був важіль. Тад бачив, що стається з людьми навколо Зеро, щойно вони перестають бути корисними. Він не скаже Зеро нічого без певних поступок. «Роби своє найгірше, Зеро, зі мною так не поводитимуться. Хочеш дізнатися щось? То проси гарно».
Уся порожнеча завмерла, наче шокована тим, що щойно сказав Тад.
«Скажи “будь ласка”».
Тиша розтягнулася до найвіддаленіших куточків порожнечі. Повітря затремтіло, спершу м’яко, але гуркіт наростав, аж уся порожнеча затряслася люто. Червоні смуги вибухали, фіолетові сплески енергії скручувалися й тягнулися до Тада.
«Ти смієш кидати мені виклик? Думаєш, я не можу тебе зламати? Я — Зеро, Король Порожнеч, і ти підкоришся мені!» Його лють кипіла й наростала з кожним словом, порожнеча реагувала на його емоції.
Тад знав, що найгірше ще попереду, але напружився. Кланятися тирану лише посилює його силу. «Король Порожнеч? Ти сказав, що я — єдина порожнеча, з якою ти можеш говорити, і якщо я тебе відкину, то в тебе не буде королівства. Ти просто в’язень, скутий Титаном».
«І Зетдаре, я йду за тобою».
Лютий виття люті розірвало пітьму, коли біло-гарячий біль вибухнув крізь Тада ще раз.
Але цього разу воно не зламає його.
Тад звалився на підлогу підземелля. Холод каменю став бажаною перервою від білого гарячого болю, що так довго катував його розум і тіло. Його смужка здоров’я була повною. Здавалося неможливим, що весь той біль, який він витерпів, був просто болем. Суглоби були скутими, коліна відчувалися слабкими, але тіло було неушкодженим. Невже Зеро не міг убити його в тому місці? Це була слабка втіха. Біль був справжнім. Більш ніж справжнім.
Перелякані голоси повернули Тада до реальності, коли він піднявся з підлоги. У хаосі здавалося, ніхто не помітив, як він спіткнувся в підземелля.
«Каїн тут, кидайте весь цей мотлох і валимо звідси!» Наполегливий голос належав Ліз, і здавалося, що це не перше її попередження. «Ми маємо негайно звідси вибратися!»
«Ітан досі не вийшов з останніх дверей!» — сказав незнайомий голос, що належав цілителеві, який намагався впихнути антидот у рани Ліз. «Ми не можемо його покинути!»