Розділ 17

*Лабіринт Мінтавра: Змінити поле бою на лабіринт. Телепортувати чотирьох бійців у різні початкові зони.*

Напруга досягла піку. Мінатавр уже пробивався крізь стіни, і тепер він був оточений. Тад біг трусцю лабіринтом, слідуючи за своїми щупами сприйняття. Вони звивалися вперед і промальовували коридори попереду, але він накрутив стільки поворотів, що зовсім розгубився. Звуки бою стихли. Двічі він помічав світло за далеким поворотом, але коли за мить перевіряв, там нічого не було — його щуп не встигав.

Тад відправив Іклоріз. У таких тісних умовах від нього користі не буде. Натомість у одній руці стискав рукоятку Рейкаста без руків’я. У будь-яку мить мінатавр міг напасти на нього. З будь-якого боку. Він мав бути напоготові. У голові продзвенів сигнал, від якого Тад підскочив майже на фут, махаючи зброєю навсібіч.

*Порожнеча переможена. Залишилося 3 пустотники. Есенція порожнечі поглинута, мінатавр стає сильнішим.*

Котра саме? Невже левопорожнеча — ні, він надто сильний, надто швидкий. Має бути одна з дівчат. Пантервоід чи Зайковид. Тад здригнувся мимоволі, перечитуючи сигнал удруге. Есенція порожнечі. Та примара в його кинджалі не була звичайною. Вона була чорною; з неї навіть стікали краплі темряви, але не мала фізичної форми. Есенція мала виблискувати золотом і сяяти, наповнена енергією, але не ця примара. До того ж, вона була свідомою — хто ж чув про есенцію зі свідомістю. Його есенція банші грала музику й махала смичком скрипки іншим есенціям монстрів, але на все інше не реагувала. Збожеволіла порожнеча мусила бути есенцією порожнечі.

Власна есенція Тада буде такою ж. Він знав це від природи. Його душа була чорною, як чорнило, як у всіх інших, і мінатавр міг їх поглинати. Тад навіть бачив це одного разу, коли чорні щупальця вирвалися з його кулака, перш ніж він розбив їх об землю, збираючи велетенські валуни в гарпійному підземеллі.

Ну, його ж називали Мінатавром Порожнечі, правда ж? Він навіть використовував систему обладнання, щоб сховати свою гігантську сокиру. Інші троє виглядали більше на тварин, ніж навіть Зеро. Єдине незвичайне в Зеро — вуха. Їх не було, натомість там була луската шкіра.

Занадто багато питань роїлося в його голові. Тад намагався відігнати їх і зосередитися. Мінатавр явно полював на них поодинці. Черга Тада могла настати будь-якої миті. Те, що вона ще не почалася, означало, що мінатавр, мабуть, у бою з одним з інших пустотників. Тад мусив поспішити. Якби вони об’єдналися, шанси на виживання кардинально зросли б.

Обсидіанові стіни було важко розрізнити в безбарвному вигляді, який надавало Приховане Бачення. Раптом Тад пожалкував, що не взяв світлосферу як одну з чотирьох речей, як це зробила левопорожнеча. Якби в інших не було Прихованого Бачення, вони б не змогли його побачити. Доведеться покладатися на те, щоб знайти їх.

А лише в однієї з них було світло.

Прискоривши крок, він мчав коридорами так швидко, як міг. Має бути якась підказка, як працює це місце, але Тад не міг знайти жодної. Проходи, що були там щойно, зникали за наступну мить, коли він намагався повернути назад.

Знову думка натиснула з глибин свідомості. Йому потрібне було світло. Воно допомогло б іншим знайти його. Його заклинання. Він знав, що вони — відповідь, але не мав такого, що давало б тривале світло, окрім Стіни вогню, а та була надмірно марнотратною, не кажучи вже про те, що нерухома. Але Тад бачив, як люди змінюють форму заклинань, і сам пробував це кілька разів, проте практика з Зціленням виявилася складнішою, ніж здавалося.

Він уявив заклинання у формі колеса, що парить над його рукою.

— Блискавка!

Заклинання освітлило темряву правильною формою колеса, але рвонуло вперед і вдарило в одну з обсидіанових стін без ефекту. Зазвичай вибухова міць його заклинань — те, що він хотів, але не тепер. Тад зосередився сильніше на тому, щоб воно парило на місці, уявляючи його чіткіше, ніж раніше.

— Блискавка.

Блискавка сформувалася в колесо тріскучих розрядів над долонею його руки. Але вона не слідувала за рукою чи відстежувала її. Змінювати колір чи розмір заклинання завжди було просто, але змінити його функцію виявлялося важко. Яскраве біле світло осяяло лабіринт, і те, що раніше здавалося плутаниною, раптом набуло сенсу. Дві ділянки стіни, серед, мабуть, п’ятдесяти, відбивали світло. Інші ділянки не утримували його — натомість воно ковзало й вигиналося над ними. Ті лишилися такими ж чорними, як і в темряві. Тад кинувся до однієї з відбиваючих стін і натиснув із усієї сили. Він прослизнув крізь двері без зусиль, але надмірна сила понесла його далі, крізь стіну, прямо на Зайковида. Його інерція вдарила її, збивши з ніг. З правого боку пролунав високий рев люті, мінатавр увірвався крізь чорну ділянку стіни, його ріг ледь не насадив Зайковида, і зник крізь поверхню, якої не торкалося світло, по той бік вузького коридору. З лівого боку пролунав другий рев, Тад розвернувся назустріч, Ікло Рейкаста вдарило в морду мінатавра, вільна рука схопила пласку частину рогу мінатавра. М’язи напнулися від зусилля, кинджал зачепив мінатавра просто під оком, той відсахнувся від болю, давши Таду прослизнути повз його ривок, подалі від стіни, до якої його ледь не притиснули. Мінатавр прошмигнув крізь стіну, як банші крізь плоть. Від цієї картини по спині Тада пробіг мороз.

Миттєво лише хвіст скорпіона вигулькнув з чорної як чорнило стіни й кинувся до шиї Тада. Той відбив удар Іклом Рейкаста, перекотився геть з місця, куди жало вдарило вдруге.

Кислотна стріла з шипінням покрила хвіст. Заклинання кинула Зайковид. З-за стіни пролунав переляканий рев, а потім тиша.

Тад і Зайковид затамували подих. Стали спинами до спин, чекаючи на нападника, але жодних атак не сталося.

Він пішов по третю порожнечу.

— Вибач, що збив тебе, не знав, що ті стіни так легко відчиняються. І не роздивлявся тебе раніше, тільки твої вуха. — Здебільшого це була правда.

Зайковид відповіла, але Тад не впізнав мови, і автоматичний переклад не спрацював — не тут. Тад обернувся до дівчини-порожнечі в темряві. Ще один рев прокотився лабіринтом, цього разу далі, але стіни так добре відбивали звук, що важко було сказати, наскільки далеко він лунав чи з якого напрямку. Рев мінтавра відлунював майже безкінечно. Дівчина притулила руки до однієї стіни й повільно посунулася вперед у темряві. Світло, яке бачив Тад, мабуть, не йшло від неї. Тад знову уявив плаваюче колесо електрики й кинув ще одну Блискавку. Дівчина заплющила очі від раптового сяйва й зайняла оборонну позу.