Розділ 16

Чорні туманні сходинки були прохолодними й шорсткими, наче охолоджений пісчаник під босими стопами. Тад спускався в темряву вниз. Шлунок у нього скрутило, але він ступив крізь чорний туман. Він очікував телепортації, як це часто траплялося. Натомість, крок за кроком, туман піднімався все вище по його тілу. Доки останній крок не поглинув його голову повністю.

Тад зробив ще один крок, сліпий до оточення. Приховане Бачення тут не допомагало, так само як і щуп сприйняття. Нарешті Тад опинився в іншому місці — крихітній кам’яній комірчині, позбавленій усього, крім самотньої кам’яної лавки. Комірчина була настільки тісною, що він міг доторкнутися до будь-яких двох із чотирьох стін одночасно, але принаймні стеля була достатньо високою, щоб він міг стояти й дихати зручно. Від часів битви в труні Тад не дуже полюбив замкнені простори — його сон мучили клаустрофобні кошмари.

Чотири стіни камери були з гладкого каменю й однаковими. Тад не бачив ні входу, ні виходу. Він притиснув руки до протилежних стін і штовхнув щосили — хоч його посилені м’язи напружилися від зусилля, стіни й не ворухнулися. Він спробував те саме з іншими двома стінами з тим самим результатом. Розчарований, Тад плюхнувся на лавку — шорстка поверхня неприємно вп’ялася в оголену шкіру сідниць.

*Три з чотирьох пустотників готові.*

Повідомлення зависло перед його очима. Чотири пустотники? Невже це смертельний бій, де виходить живим найсильніша порожнеча? Тоді нащо мінатавр? Не обов’язково ж кровопролиття — може, перегони чи, можливо, міні-гра. На кшталт «закинь якомога більше кокосів у бочку за шістдесят секунд...» Не обов’язково все має бути смертю й руйнуванням.

Так, ніби в цій вежі було щось інше, крім смерті й руйнувань.

Тад викликав Ікло Рейкаста й крутив у руках тонку рукоятку без гарди. Він нікуди не йтиме, доки не з’явиться четвертий гравець. У нього лишалася година з посиленими характеристиками від еліксирів, і з кожною секундою, що минала, Тад втрачав свою перевагу. Ну, якщо доведеться чекати, то можна розібратися, в чому вся справа з його обладунками, — продавець був переконаний, що купувати їх не варто. Одним рухом думки Тад надів нагрудник. Задом одразу вирвалися гучні пердежі, шалені й бурхливі, наскільки він і не уявляв. Тад миттю зняв нагрудник, щоки спалахнули жаром. Це було набагато гірше, ніж уявляв. Опис предмета й той жахливий вірш не передали й половини. Несподіваний пердеж? Та це ж ядерний пердеж! Тад дуже радів, що не приміряв його в людному місці. Звук нагадував духову секцію, де всі грають без жодного злагодження, намагаючись заглушити одне одного. Він сумнівався, що зміг би битися в такому стані, не те що поставитися до себе серйозно.

Час тягнувся болісно повільно. Тад викликав плащ до рук, згадуючи, як ним керував. У порожнечі він плив, ідеально контролюючи плащ, перетворюючи його на руки й відростки. Доки четверта порожнеча не буде готова, часу вистачить на тренування. Він спробував пригадати відчуття, коли плащ ставав руками, і відтворити це. Плащ заворушився в спробі скоритися, але навіть у пітьмі сили бракувало. Можливо, той образ був надто складним. Треба почати з простого, з чогось легкого… як мотузка.

Обережно, повільно Тад розумом досліджував плащ на колінах, проштовхуючи в нього частинку свідомості. Кінці плаща ожили й заворушилися. На чолі Тада виступили краплі поту, але він наполегливо продовжував, розділяючи нижню частину плаща на три секції. Розділені частини боролися й тремтіли, прагнучи з’єднатися, повернутися до попередньої форми. Нарешті Тад утратив концентрацію, і плащ повернувся до норми.

Чому в порожнечі було так легко? Там усе ставалося мимоволі, майже саме по собі, але не тут. Тут Тад важко давався навіть найпростіші маніпуляції. Тримати три пасма окремо в голові було ніби успішно жонглювати, а потім заплющити очі, очікуючи продовжити.

Та він не здавався. Тад знову взявся за справу. За хвилину плащ розділився на три частини знову. Цього разу, замість того, щоб намагатися тримати їх порізно, він використав їхню схильність до злиття, щоб заплести в косу. Він відпускав по дві за раз. Вони кидалися одна до одної, щоб обійнятися, а він скручував їх, роз’єднуючи знову, перш ніж вони встигали повністю злитися. Потім повторював процес із наступними. Його мама розсміялася б, побачивши, як Тад плете косу з плаща. У дитинстві він допомагав заплітати їй волосся, доки в школі когось не висміяли за те саме. Тоді він сказав їй, що то марна навичка, не для хлопців, але не забув, як це робиться. Керувати кожною з пасом виявилося важче, ніж він думав. Будь-яка неувага повертала все до заплутаного, скуйовдженого клубка тканої тіні.

Тад викликав розділ бафів у стату, продовжуючи працювати. Зазвичай у такому місці він не мав би способу відстежити, скільки часу минуло, але тривалість бафів зменшувалася щохвилини. Навіть плетучи мотузку з плаща, він нав’язливо перевіряв її. Кожна секунда була справжнім катуванням, наче спостереження за пісочним годинником, що повільно спорожнюється. Тільки-но кожне зернятко піску становило його єдину перевагу в боротьбі за життя.

За тридцять п’ять хвилин Тад завершив мотузку з плаща. Від низу плаща до верху він скрутив її в одну товсту косу. Ухопив у руку й сіпнув з усієї сили — вона навіть не застогнала під величезною потужністю його посиленої сили. Хіба буває мотузка міцніша за цю? З одного боку, Тад пишався своїм досягненням, але на формування мотузки пішло забагато часу. Ця навичка буде абсолютно марною в бою, доки він не зможе керувати плащем за власним бажанням.

Та час, витрачений на тренування, не минув дарма.

Посилена міць еліксирів все ще текла по його жилах, підвищуючи силу, спритність і конституцію за межі норми. Тад прагнув випробувати нову силу й швидкість, але замість того вона просто зникала хвилину за хвилиною. Чого так затримується останній гравець! Тад підвівся і заметушився. Комірчина дозволяла йому лише два маленькі кроки, перш ніж він мусив розвернутися й почати спочатку. Це було надзвичайно незадовільно.