Розділ 13

Зовнішній вигляд підземелля разюче відрізнявся від будь-якого, яке бачив Тад досі, — ефемерний і примарний. Воно було майже повністю прозорим, або принаймні мало таким здаватися. Намагатися зазирнути крізь підземелля було все одно що намагатися розгледіти крізь вигнуте скло. На півдорозі зір закручувався й падав униз, до бруду під тим місцем, де відпочивало підземелля. Щупальця хльостали й ляскали, як завжди, але навіть вони були скляними й прозорими. Світло, яке випромінювало підземелля, виглядало майже рожевим — вицвілим і прозорим червоним.

Окрім цієї дивацтва, на дверях підземелля не було жодних інших символів.

«Як ви всі, мабуть, знаєте», — потужна червона аура супроводжувала керівника підземелля, Тад одразу впізнав чоловіка. То був Сіфон, той самий небезпечний чоловік, про якого Елсі попереджала Тада. Чорна мантія мага прикривалa його з голови до п’ят, золоті облямівки й лінії підкреслювали вільний крій тканини, створюючи разючий образ. Мантія нагадувала Таду його власний плащ, тільки без символів. Монотонний голос Сіфона раптом став гострим і схвильованим, витягаючи Тада з роздумів. «Примарне підземелля — це рідкісне й особливе явище. Лише користувачі магії можуть завдати шкоди босу. Монстри можуть бути імунними до фізичних атак або ні, але бос буде. Запрошую всіх, з магією чи без. Мені байдуже».

Тад відкашлявся. «Тобто вони будуть імунні до фізичних атак? Як слимаки?»

Очі Сіфона розширилися від цікавості. «Не зовсім. Кінетичний рух усе ж діє на слимаки, хоч і не завдає шкоди, — ти міг би все одно копнути одного через усю кімнату. Бос цього підземелля, однак, буде радше як привид чи спектр».

Тад кивнув у відповідь, але звернув увагу на інших винищувачів. То була найгаласливіша група, яку Тад бачив досі. Підрахунок показав двадцять двох винищувачів, і кожен оглядав підземелля по-своєму. Їм, здається, додавало впевненості просто велика кількість інших винищувачів. Він прошукав натовп очима в пошуках знайомого обличчя, але не знайшов жодного. Браян не став би йти в два підземелля за день, оскільки міг застосувати свої бафи лише один раз. Серед винищувачів було чотири жінки, і Тад сподівався, що вони знають, що роблять. Попередження Елсі, мабуть, було надто драматичним, але все ж він не хотів би йти в підземелля з кимось, хто може його вбити. Близько половини винищувачів носили значок Гільдії Вогняного Фенікса, але серед них не було жодної жінки. Чому ці люди не з’явилися в останньому підземеллі — через низький рівень виживання Елсі?

Голос Сіфона продовжився, ніби у відповідь на невисловлене запитання Тада. «Мій рівень виживання — вісімдесят відсотків. У кожному з останніх шести підземель, які я проводив, було лише по троє загиблих. Хоч частка прибутку й менша, зате безпека в кількості — чудовий спосіб освоїти основи, набратися досвіду.» Його губи вигнулися вгору в маленькій самовдоволеній посмішці. «Чи є серед вас доузери? Варто перевірити на нерегулярності.»

Ніхто не відгукнувся. За мить Тад ступив уперед під здивований шепіт. Він не був точно певен, чи кваліфікувався як доузер, але дізнався більше від торкання попередніх підземель, ніж будь-хто інший, кого зустрічав, і якщо ніхто більше не спробує, то чому б і ні.

Його долоні торкнулися поверхні примарної скелі — теплої на дотик. Чи це щось означало? Крім того, зовнішня поверхня була гладкою, мов скло, незважаючи на брукований вигляд. Він заплющив очі й зачекав звуку, сигналу, будь-чого.

Нічого не прийшло.

Тад повернувся до Сіфона, похитавши головою. В очах чоловіка спалахнуло впізнавання, коли вони зустрілися з поглядом Тада.

«Радий, що ти прийшов. Елсі, мабуть, скасувала підземелля, коли від вас лишилося лише троє». Його посмішка стала ще самовдоволенішою від цієї заяви. «На відміну від неї, мій рівень виживання бездоганний, і я відчиняю підземелля для всіх. Сила в кількості».

«Ти це вже казав. Ми йдемо всередину чи просто базікатимемо весь день?» Тад ще ніколи так не дратувався від чиєїсь самовхвали. То було нестерпно.

Посмішка чоловіка на мить згасла, перш ніж повернутися, але в ній проступила напруга. «Мені подобається твоя амбітність. Так, час настав. Усі за мною». Чоловік різко розвернувся, мантії мага театрально розвіялися, перш ніж він зник у відчинених примарних дверях підземелля.

Тад рушив слідом, прямісінько по п’ятах, і розчинився в темному тумані.

Ледь стримана лють пульсувала в голові Тада. Вона вимагала бути використаною, вгамованою. Підземелля досі було смішно легким. З двадцятьма чотирма вбивцями, включно з Тадом і Сіфоном, вони переважали ворогів числом, тож було доволі безпечно, особливо з їхньою повільною ходою. Але відтоді, як увійшли, минуло майже п’ять годин, і лише тепер вони дісталися кімнати боса. Попри легкість підземелля, вони вже втратили трьох вбивць.

Тепер Тад був певен: то рука Сіфона.

Перша смерть сталася під час бою. Маленькі рослиноподібні істоти гойдалися на ліанах і деревах. Вони носили племінні маски, які нагадували Таду африканські чи гавайські. Яскраві, дерев’яні, розмальовані ягодами чи, може, власною кров’ю — Тад не знав. Їхні руки являли собою скручену серію ліан, що пульсували й напружувалися, майже як м’язи. Дерев’яні наконечники списів завершували кінці ліан, утворюючи зброю, якою можна було мета́ти чи колоти. Швидкі очі Тада без проблем стежили за їхніми рухами, але це не стосувалося всіх членів їхньої партії. Усе ж вони оборонялися й захищали одне одного.

Поки не стався вибух.

Тулуб винищувача повністю зник. Жінка померла миттєво.

Друга смерть теж була жіночою.

І третя.

Та попри ті три смерті, група залишилася відносно неушкодженою.

Заклинання Сіфона були унікальними: вогняні болти, крижані болти й блискавки перепліталися разом. Поєднання, здається, посилювало їхню наступальну силу. Тад пильно стежив за магом, бо пропустив перші два рази. Пропустив, як Сіфон убивав власних товаришів по команді, але утретє помітив. Він послав щуп сприйняття, щоб обгорнути Сіфона. То було настільки непомітно, що Тад мало не прогавив, але крихітна стежка мани просочилася з-під черевиків чоловіка вниз, у ґрунт унизу. Вона звивалася, пробиваючись крізь землю, аж доки не скупчилася під третьою жінкою-винищувачкою. Тад уже збирався гукнути попередження, але вибух стався раптово й насильницьки. Цього разу від винищувачки, що була там мить тому, не лишилося й сліду. Попри змію мани Сіфон щоразу дивився в протилежний бік, коли то ставалося. Зазвичай «бився». Але Тада то не обдурило. Вороги билися без магії, і він застав чоловіка на гарячому. Гнів палав у жилах, наростаючи з кожним ударом серця. Цей чоловік заслуговував смерті. То відрізнялося від помилок Груффа чи навіть його зради. Сіфон був монстром, чистим і простим, який отримував насолоду від таємної вибраковки жінок-винищувачок. То було чисте вбивство.