Зниклий артефакт

Глава 15 Спогади, які не зникають

 

Олеся обрала невелику кав'ярню в центрі Міаста.

Коли Мирослава та Ілля зайшли всередину, дівчина вже чекала на них за столиком біля вікна.

На вигляд їй було близько тридцяти. Каштанове волосся зібране у хвіст, світло-блакитна сорочка, темний піджак. Перед нею стояла чашка чаю, до якого вона майже не торкнулася.

Олеся підвелася.

— Мирослава Зоря?

— Так. А це мій колега Ілля Швець.

— Приємно познайомитися.

Вони сіли.

Олеся поглянула на двері, а потім знову на Мирославу.

— Сподіваюся, ви не розповідали Камілі про нашу зустріч?

— Ні. А чому ви цього не хочете?

Дівчина опустила очі.

— Не хочу знову з нею сваритися.

— Ви вже сварилися?

— Так.

Мирослава дістала блокнот.

— Через що?

Олеся трохи помовчала.

— Через те, що я перестала її впізнавати.

Ілля кинув короткий погляд на керівницю.

— Поясніть, будь ласка, — попросила Мирослава.

— Ми з Камілою дружимо двадцять чотири роки. Познайомилися, коли нам було по шість. Наші батьки жили неподалік одне від одного, тому ми часто гралися разом.

— Ви підтримували зв'язок увесь цей час?

— Звичайно. Навіть коли навчалися в різних закладах. Ми могли не бачитися тиждень, але обов'язково телефонували одна одній.

— А зараз?

Олеся гірко всміхнулася.

— Зараз вона іноді навіть не відповідає на мої повідомлення.

— Давно?

— Приблизно два місяці.

Мирослава записала відповідь.

Термін збігався з періодом, про який розповідав Владислав.

Але сам по собі збіг нічого не доводив.

— Розкажіть, коли ви вперше помітили зміни, — попросила Мирослава.

Олеся обхопила чашку долонями.

— Ми зустрілися після того, як вона повернулася з короткої поїздки.

— Звідки?

— Не пам'ятаю назви міста. Каміла сказала, що їздила у справах родини.

— Скільки її не було?

— Кілька днів.

— Ви знаєте, з ким вона їздила?

— Ні.

Мирослава відзначила це для подальшої перевірки.

— Що сталося після повернення?

— Спочатку нічого особливого. Ми зустрілися, поговорили. Але мені здалося, що вона поводиться якось незвично.

— Як саме?

— Зазвичай Каміла багато розпитувала про мої справи. Могла годинами слухати, навіть коли я розповідала про якусь дрібницю. А тоді майже весь час говорила про родинні коштовності.

— Про діадему?

Олеся здивовано підняла голову.

— Ви знаєте про неї?

— Так.

— Отже, вона справді звернулася до вашого агентства?

Мирослава не відповіла одразу.

— Чому ви так вирішили?

— Каміла згадувала, що збирається найняти детективів.

— Коли?

Олеся назвала приблизну дату.

— А що саме вона говорила?

— Що діадема зникла й потрібно якнайшвидше її знайти. Вона дуже хвилювалася.

— Раніше Каміла цікавилася цією коштовністю?

— Так, але не настільки.

— Що ви маєте на увазі?

— Вона знала сімейну історію, іноді розповідала про предків. Але ніколи не ставила діадему вище за все інше.

— А тепер?

Олеся опустила погляд.

— Тепер мені здається, що її більше нічого не цікавить.

— Ви сказали, що перестали впізнавати подругу, — нагадав Ілля. — Це через діадему?

— Не тільки.

Олеся трохи посунула чашку.

— Одного разу вона назвала мене Олесею Кривченко.

Мирослава підняла очі.

— Це ваше прізвище?

— Ні. Моє прізвище — Вербицька.

— А хто така Олеся Кривченко?

Дівчина скривилася.

— Наша колишня однокласниця.

— Ви були знайомі?

— На жаль.

— Чому?

— Вона постійно з мене насміхалася. Особливо після одного випадку в дитинстві.

Мирослава пригадала розповідь Владислава.

— Можете розповісти про цей випадок?

Олеся довго мовчала.

— Коли мені було десять, кілька дітей замкнули мене в старому підвалі. Вони вирішили, що це буде смішний жарт.

Ілля насупився.

— Скільки ви там пробули?

— Майже три години.

— Вас знайшли дорослі?

— Ні. Каміла.

Мирослава уважно слухала.

— Як вона дізналася, де ви?

— Ми домовлялися зустрітися після занять. Я не прийшла, і вона почала мене шукати. Хтось із дітей проговорився про підвал.

— Вона вас випустила?

— Двері були зачинені. Каміла покликала допомогу. Але до того залишалася поруч і розмовляла зі мною через двері.

Олеся на мить усміхнулася.

— Вона навіть почала розповідати смішні історії, щоб я не плакала.

— Це важливий для вас спогад, — сказала Мирослава.

— Дуже.

— Каміла часто його згадувала?

— Не часто. Але ми обидві пам'ятали той день.

— І що сталося тепер?

— Нещодавно я згадала, як ми боялися старого підвалу. А Каміла подивилася на мене так, ніби вперше про нього чує.

— Що вона сказала?

— Запитала, навіщо я взагалі туди полізла.

Ілля нахмурився.

— А ви пояснили?

— Так. Сказала, що мене замкнули. Вона відповіла, що не пам'ятає такого.

— Можливо, не хотіла згадувати неприємне, — зауважила Мирослава.

— Я теж так подумала. Але потім вона назвала мене прізвищем тієї дівчини, яка брала участь у знущаннях.

— Кривченко?

— Так.

— Як відреагувала, коли ви її виправили?

— Сказала, що просто обмовилася.

Мирослава зробила нотатку.

— Це могло бути випадковістю.

— Знаю.

Олеся подивилася їй в очі.

— Але Каміла ніколи не плутала нас. Вона чудово пам'ятала, що та дівчина зробила.

— Ви говорили з Камілою про ці зміни? — запитала Мирослава.

— Так.

— Як вона відреагувала?

— Спочатку сказала, що я перебільшую. Потім розсердилася.

— Через що саме?

— Я запитала, чи не сталося з нею чогось під час поїздки.

— І?

— Вона відповіла, що я лізу не у свої справи.

Олеся відвернулася до вікна.

— Ми раніше теж сварилися. Але ніколи не припиняли спілкування через звичайне запитання.

— Можливо, вона переживає складний період, — сказала Мирослава.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше