Олеся обрала невелику кав'ярню в центрі Міаста.
Коли Мирослава та Ілля зайшли всередину, дівчина вже чекала на них за столиком біля вікна.
На вигляд їй було близько тридцяти. Каштанове волосся зібране у хвіст, світло-блакитна сорочка, темний піджак. Перед нею стояла чашка чаю, до якого вона майже не торкнулася.
Олеся підвелася.
— Мирослава Зоря?
— Так. А це мій колега Ілля Швець.
— Приємно познайомитися.
Вони сіли.
Олеся поглянула на двері, а потім знову на Мирославу.
— Сподіваюся, ви не розповідали Камілі про нашу зустріч?
— Ні. А чому ви цього не хочете?
Дівчина опустила очі.
— Не хочу знову з нею сваритися.
— Ви вже сварилися?
— Так.
Мирослава дістала блокнот.
— Через що?
Олеся трохи помовчала.
— Через те, що я перестала її впізнавати.
Ілля кинув короткий погляд на керівницю.
— Поясніть, будь ласка, — попросила Мирослава.
— Ми з Камілою дружимо двадцять чотири роки. Познайомилися, коли нам було по шість. Наші батьки жили неподалік одне від одного, тому ми часто гралися разом.
— Ви підтримували зв'язок увесь цей час?
— Звичайно. Навіть коли навчалися в різних закладах. Ми могли не бачитися тиждень, але обов'язково телефонували одна одній.
— А зараз?
Олеся гірко всміхнулася.
— Зараз вона іноді навіть не відповідає на мої повідомлення.
— Давно?
— Приблизно два місяці.
Мирослава записала відповідь.
Термін збігався з періодом, про який розповідав Владислав.
Але сам по собі збіг нічого не доводив.
— Розкажіть, коли ви вперше помітили зміни, — попросила Мирослава.
Олеся обхопила чашку долонями.
— Ми зустрілися після того, як вона повернулася з короткої поїздки.
— Звідки?
— Не пам'ятаю назви міста. Каміла сказала, що їздила у справах родини.
— Скільки її не було?
— Кілька днів.
— Ви знаєте, з ким вона їздила?
— Ні.
Мирослава відзначила це для подальшої перевірки.
— Що сталося після повернення?
— Спочатку нічого особливого. Ми зустрілися, поговорили. Але мені здалося, що вона поводиться якось незвично.
— Як саме?
— Зазвичай Каміла багато розпитувала про мої справи. Могла годинами слухати, навіть коли я розповідала про якусь дрібницю. А тоді майже весь час говорила про родинні коштовності.
— Про діадему?
Олеся здивовано підняла голову.
— Ви знаєте про неї?
— Так.
— Отже, вона справді звернулася до вашого агентства?
Мирослава не відповіла одразу.
— Чому ви так вирішили?
— Каміла згадувала, що збирається найняти детективів.
— Коли?
Олеся назвала приблизну дату.
— А що саме вона говорила?
— Що діадема зникла й потрібно якнайшвидше її знайти. Вона дуже хвилювалася.
— Раніше Каміла цікавилася цією коштовністю?
— Так, але не настільки.
— Що ви маєте на увазі?
— Вона знала сімейну історію, іноді розповідала про предків. Але ніколи не ставила діадему вище за все інше.
— А тепер?
Олеся опустила погляд.
— Тепер мені здається, що її більше нічого не цікавить.
— Ви сказали, що перестали впізнавати подругу, — нагадав Ілля. — Це через діадему?
— Не тільки.
Олеся трохи посунула чашку.
— Одного разу вона назвала мене Олесею Кривченко.
Мирослава підняла очі.
— Це ваше прізвище?
— Ні. Моє прізвище — Вербицька.
— А хто така Олеся Кривченко?
Дівчина скривилася.
— Наша колишня однокласниця.
— Ви були знайомі?
— На жаль.
— Чому?
— Вона постійно з мене насміхалася. Особливо після одного випадку в дитинстві.
Мирослава пригадала розповідь Владислава.
— Можете розповісти про цей випадок?
Олеся довго мовчала.
— Коли мені було десять, кілька дітей замкнули мене в старому підвалі. Вони вирішили, що це буде смішний жарт.
Ілля насупився.
— Скільки ви там пробули?
— Майже три години.
— Вас знайшли дорослі?
— Ні. Каміла.
Мирослава уважно слухала.
— Як вона дізналася, де ви?
— Ми домовлялися зустрітися після занять. Я не прийшла, і вона почала мене шукати. Хтось із дітей проговорився про підвал.
— Вона вас випустила?
— Двері були зачинені. Каміла покликала допомогу. Але до того залишалася поруч і розмовляла зі мною через двері.
Олеся на мить усміхнулася.
— Вона навіть почала розповідати смішні історії, щоб я не плакала.
— Це важливий для вас спогад, — сказала Мирослава.
— Дуже.
— Каміла часто його згадувала?
— Не часто. Але ми обидві пам'ятали той день.
— І що сталося тепер?
— Нещодавно я згадала, як ми боялися старого підвалу. А Каміла подивилася на мене так, ніби вперше про нього чує.
— Що вона сказала?
— Запитала, навіщо я взагалі туди полізла.
Ілля нахмурився.
— А ви пояснили?
— Так. Сказала, що мене замкнули. Вона відповіла, що не пам'ятає такого.
— Можливо, не хотіла згадувати неприємне, — зауважила Мирослава.
— Я теж так подумала. Але потім вона назвала мене прізвищем тієї дівчини, яка брала участь у знущаннях.
— Кривченко?
— Так.
— Як відреагувала, коли ви її виправили?
— Сказала, що просто обмовилася.
Мирослава зробила нотатку.
— Це могло бути випадковістю.
— Знаю.
Олеся подивилася їй в очі.
— Але Каміла ніколи не плутала нас. Вона чудово пам'ятала, що та дівчина зробила.
— Ви говорили з Камілою про ці зміни? — запитала Мирослава.
— Так.
— Як вона відреагувала?
— Спочатку сказала, що я перебільшую. Потім розсердилася.
— Через що саме?
— Я запитала, чи не сталося з нею чогось під час поїздки.
— І?
— Вона відповіла, що я лізу не у свої справи.
Олеся відвернулася до вікна.
— Ми раніше теж сварилися. Але ніколи не припиняли спілкування через звичайне запитання.
— Можливо, вона переживає складний період, — сказала Мирослава.