Памʼять після кінця

Гардінг вийшов із церкви тоді, коли над Ешкрофтом уже починало світати, хоча перші промені сонця ще не з’явилися над дахами, а нічне небо лише поступово втрачало свою глибоку чорноту, набуваючи холодного сірого відтінку, який завжди передує ранковому світлу. Він зупинився на кам’яних сходах і протягом кількох секунд не робив нічого, лише дивився на порожню вулицю, на темні фасади будинків, на вікна, за якими ще не прокинулося життя, і на старі ліхтарі, що продовжували тьмяно горіти, хоча їхнє світло вже майже губилося в ранковому тумані.

Ешкрофт виглядав абсолютно звичайним, і саме ця звичайність налякала його сильніше, ніж усе побачене в церкві.

Після коридорів, яких не повинно було існувати, після дверей, що вели не до кімнат, а до чужих спогадів, після голосів, які говорили його власним голосом, і після зустрічі з тим, кого він шукав протягом усього свого життя, Гардінг очікував побачити місто зміненим. Він очікував, що будинки втратять свої звичні обриси, що вулиці стануть довшими або коротшими, ніж повинні бути, що у вікнах з’являться люди, яких він не зможе впізнати, або що хоча б якийсь невидимий слід того, що відбулося в церкві, залишиться на навколишньому світі.

Проте нічого подібного не сталося.

Десь за кілька будинків тихо загавкав собака, у дворі скрипнула хвіртка, а з-за кам’яної стіни почувся приглушений стукіт, ніби хтось уже прокинувся й почав займатися ранковою роботою. Ешкрофт повертався до свого звичайного життя, і ця звичайність здавалася Гардінгу майже неприродною, бо після всього, що він дізнався, йому вже було важко повірити, що світ може просто продовжувати існувати так, ніби нічого не сталося.

Він повільно спустився сходами, тримаючи руку в кишені пальта, де лежав кишеньковий годинник.

Гардінг дістав його, відкрив кришку й подивився на стрілки.

Вони показували третю годину сімнадцять хвилин.

Протягом кількох секунд він просто спостерігав за ними, чекаючи, що вони знову почнуть рухатися назад, як це вже відбувалося стільки разів. Проте стрілки залишалися нерухомими, а потім хвилинна стрілка ледве помітно здригнулася і посунулася вперед.

Три вісімнадцять.

Гардінг ще довго дивився на годинник, ніби ця маленька зміна могла бути важливішою за все, що він побачив тієї ночі. Вперше за весь час стрілки рухалися так, як і повинні були рухатися, ніби час нарешті перестав чинити опір самому собі.

Він повільно закрив кришку й поклав годинник назад до кишені.

— Чарльзе, — почув він позаду себе.

Гардінг обернувся й побачив Вілкінса, який стояв на верхніх сходах церкви. Він виглядав старшим, ніж кілька хвилин тому, хоча Гардінг не міг визначити, що саме змінилося в його обличчі. Можливо, це було лише ранкове світло, яке робило зморшки помітнішими, а можливо, справа була в його погляді, у якому тепер з’явилося щось таке, чого раніше Гардінг не помічав.

— Ти вийшов, — сказав Вілкінс, повільно спускаючись сходами.

— Як бачиш, я все ще тут.

Вілкінс зупинився поруч, але не став дивитися на нього прямо.

— Я не був упевнений, що ти вийдеш звідти таким самим, яким зайшов.

Гардінг на мить задумався, перш ніж відповісти.

— Я теж не впевнений, що вийшов таким самим. Мені здається, що за останні кілька годин я втратив більше уявлень про себе, ніж зумів отримати відповідей, і тепер навіть те, що я пам’ятаю, перестало здаватися мені доказом того, що воно справді належить моєму минулому.

Вілкінс нарешті подивився на нього.

— Що ти пам’ятаєш?

— Достатньо, щоб зрозуміти одну річ: майже все, що ми називали початком, ним не було.

— А решта?

Гардінг поглянув у бік вулиці, де туман повільно стелився над кам’яною бруківкою.

— Решту я поки не можу назвати пам’яттю. Я бачу її, відчуваю, іноді навіть знаю, що вона належить мені, але не можу сказати, коли саме вона стала моєю. І, мабуть, це найгірше з усього, що я дізнався цієї ночі.

Вілкінс на кілька секунд замовк, після чого тихо промовив:

— Можливо, це навіть добре.

Гардінг повернувся до нього.

— Чому ти так думаєш?

— Тому що я боюся не того, що ти забудеш, Чарльзе. Я набагато більше боюся того, що ти згадаєш усе одразу. Ти вже бачив, що відбувається, коли одна пам’ять накладається на іншу, коли подія, яка ще не сталася, залишає слід у минулому, а людина починає пам’ятати те, чого ніколи не переживала. Якщо все це повернеться до тебе одночасно, я не впевнений, що ти зможеш зрозуміти, де закінчується твоя власна пам’ять і починається те, що хтось інший залишив у тобі.

Гардінг хотів відповісти, але в цей момент над містом пролунав дзвін.

Вони обоє підняли голови.

З вежі церкви долинув один удар, потім другий, а за кілька секунд третій, і в цьому звуці було щось настільки знайоме, що Гардінг відчув, як його тіло мимоволі напружилося.

Дзвін продовжив бити.

Четвертий удар змінився п’ятим, п’ятий — шостим, і коли пролунав сьомий, Гардінг дістав годинник.

Стрілки показували шосту ранку.

Вілкінс дивився на вежу, а потім на годинник у руці Гардінга.

— Цього не може бути, — сказав він, і в його голосі вперше за всю ніч прозвучав справжній подив. — Церква не повинна бити в цей час.

Гардінг не відповів, тому що дзвін продовжувався.

Восьмий удар.

Дев’ятий.

Він стояв посеред порожньої вулиці й слухав, як дзвін відміряє години, яких ще не повинно було існувати, і поступово відчував, що проблема полягає не в самому дзвоні, а в тому, що цей звук уже був знайомим йому.

Він чув його раніше.

Не кілька хвилин тому і навіть не під час свого першого повернення.

Він чув цей дзвін ще до того, як зрозумів, що взагалі здатен пам’ятати повернення.