До Гардінга

Гардінг ще довго стояв нерухомо, дивлячись на істоту, яка мала його постать і водночас була позбавлена всього того, що робило людське обличчя впізнаваним. Він не міг сказати, скільки минуло часу відтоді, як почув останні слова, тому що в цій церкві час уже давно перестав бути для нього чимось, що можна було виміряти годинником або послідовністю подій. Можливо, минула лише хвилина, а можливо, вони простояли один навпроти одного кілька годин; єдине, у чому Гардінг був упевнений, полягало в тому, що цього разу він не хотів відводити погляд.

За останні дні він навчився боятися власної пам’яті значно більше, ніж темряви, смерті чи невідомості. Він уже знав, що пам’ять може брехати, може приховувати події, яких людина не повинна знати, і, що найгірше, може зберігати те, що ще не сталося. Тепер перед ним стояло щось, що, можливо, було частиною тієї самої пам’яті, а можливо, навпаки, було причиною того, що його пам’ять протягом усього життя залишалася понівеченою.

Церква навколо них теж більше не нагадувала звичайну будівлю. Свічки біля вівтаря продовжували горіти, однак їхнє полум’я майже не рухалося, ніби повітря всередині приміщення стало нерухомим. Тіні від лав падали під неправильними кутами, а високі вікна, крізь які ще недавно було видно нічне небо, тепер відбивали лише густу чорну поверхню, схожу на старе скло. Навіть стіни здавалися Гардінгу трохи далі, ніж повинні були бути, і він не міг позбутися відчуття, що простір навколо них повільно змінюється, пристосовуючись не до присутності людей, а до присутності того, хто стояв перед вівтарем.

Вілкінс залишався позаду, і його мовчання було майже таким самим важким, як мовчання істоти.

Нарешті Гардінг заговорив.

— Якщо ти справді говориш правду і я колись навчив тебе чекати, тоді виходить, що я зустрів тебе задовго до тієї ночі, яку вважаю початком усіх своїх повернень. Я хочу зрозуміти, коли саме це сталося, тому що якщо ти був поруч раніше, ніж я вперше повернувся, тоді вся послідовність подій, яку я намагався скласти в голові, виявляється неправильною від самого початку.

Істота не ворухнулася, проте її голос прозвучав так близько, ніби вона стояла не перед Гардінгом, а безпосередньо всередині його власної пам’яті.

— Ти зустрічав мене раніше, Чарльзе, але ти шукаєш цю зустріч у своєму минулому, тому що досі вважаєш, що минуле повинно передувати тому, що з ним сталося. У твоєму випадку це правило більше не діє. Ти зустрів мене до того, як навчився пам’ятати цю зустріч, і саме тому тепер, скільки б разів ти не повертався до своїх спогадів, ти не знаходиш там того, що шукаєш.

Гардінг відчув, як холод пробіг його руками.

— Ти говориш так, ніби знаєш мене ще до того, як я став Чарльзом Гардінгом. Але якщо це правда, тоді я хочу знати, ким я був у той момент. Якщо я ще не був собою, кого саме ти тоді зустрів?

— Тебе, — відповіла істота. — Просто не того тебе, якого ти звик називати собою.

Гардінг повільно перевів погляд на Вілкінса.

— Ти знаєш, про що вона говорить?

Вілкінс не відповів одразу. Він кілька секунд дивився на істоту, ніби намагався знайти в її нерухомій постаті щось знайоме, але зрештою лише похитав головою.

— Я знаю набагато менше, ніж ти думаєш, Чарльзе, і саме це, мабуть, лякає мене найбільше. Протягом усього цього часу я був упевнений, що хоча б пам’ятаю порядок подій, навіть якщо не розумію їхньої причини. Тепер я починаю усвідомлювати, що й ця впевненість могла бути навмисно залишеною в моїй голові.

— Ти вже чув її голос раніше?

Вілкінс опустив очі, і на його обличчі з’явився вираз людини, яка не хотіла відповідати не тому, що не знала відповіді, а тому, що боялася почути її вголос.

— Так. Але я не одразу зрозумів, що це був саме він. Я пам’ятаю будинок твоєї матері, пам’ятаю кімнату, пам’ятаю її саму і пам’ятаю тебе, хоча тоді ти був зовсім маленьким. Проте між цими спогадами завжди залишалося щось, чого я не міг пояснити. Я думав, що це просто провал у пам’яті, один із тих провалів, які з’явилися в мене після всього, що ми пережили. Тепер я розумію, що там не було порожнечі. Там щось було, просто мені не дозволили це побачити.

— Ти був там до моєї смерті?

— Був.

— І бачив мене?

— Бачив, але не так, як ти зараз думаєш. Я бачив дитину, яку знав як тебе, і бачив іншого тебе, який уже був дорослим. Найгірше полягає в тому, що вони існували в одному місці одночасно, і жоден із них не поводився так, ніби зустрічає іншого вперше.

Гардінг відчув, як у нього пересохло в горлі.

— Чому ти ніколи не розповідав мені цього?

— Тому що ти сам попросив мене не розповідати.

— Коли?

— Ти не пам’ятаєш?

— Якби пам’ятав, я б не питав.

Вілкінс гірко посміхнувся, хоча в його погляді не було нічого веселого.

— Саме в цьому й полягає проблема, Чарльзе. Ти просив мене забути речі, які потім сам приходив до мене шукати. Ти змушував мене мовчати, а через роки знову питав, чому я нічого не сказав. І щоразу, коли я починав пригадувати, ти вже знав, що я скажу, тому що сам колись залишив мені ці слова.

Гардінг відчув, як пальці мимоволі стисли кишеньковий годинник у його кишені.

— Тоді скажи мені хоча б одне, — промовив він після довгої паузи. — Коли ти вперше зрозумів, що я повертаюся?

Вілкінс подивився на нього.

— Я не думаю, що це правильне питання.

— Чому?

— Тому що тепер я сумніваюся, що ти взагалі повертався вперше. Можливо, ти весь цей час приходив у ті самі місця, а потім переконував себе, що повернувся до них. Можливо, різниця між минулим і майбутнім існувала лише тому, що тобі було простіше думати про час як про дорогу, якою можна рухатися вперед або назад. Але якщо те, що стоїть перед нами, говорить правду, тоді дороги ніколи не було. Були тільки місця, які вже чекали на тебе.