Першого разу не було

Коли вони вийшли з будинку матері, над Ешкрофтом уже остаточно запанувала ніч, хоча Гардінг ще довго не міг позбутися відчуття, ніби сутінки просто змінили своє місце і тепер причаїлися десь між будинками, за темними вікнами та під навислими над вулицями дахами. Місто здавалося майже таким самим, яким він його пам’ятав, проте ця схожість була оманливою: знайомі будинки стояли під трохи іншими кутами, вулиці ніби ставали довшими там, де він очікував побачити поворот, а відстань між двома сусідніми будинками могла раптом виявитися такою самою, як кілька кварталів тому.

Гардінг ішов поруч із Вілкінсом, час від часу поглядаючи на темні вікна, за якими не було видно жодного вогника, і дедалі виразніше відчував, що Ешкрофт більше не намагається приховувати від нього те, що раніше залишалося непомітним. Він не знав, чи місто справді змінювалося навколо них, чи змінювалося лише його сприйняття, але різниця між цими двома припущеннями вже перестала мати для нього значення.

— Куди ми йдемо? — нарешті запитав він, коли вони минули останній будинок і перед ними відкрилася широка, майже безлюдна вулиця, що вела до старої частини міста. — Ти сказав, що знаєш, де все почалося, але досі не пояснив, що саме ти називаєш початком.

Вілкінс не відповів одразу. Він ішов повільно, тримаючи руки в кишенях пальта, і дивився не вперед, а кудись убік, наче намагався визначити, чи залишилося місто таким самим, яким він його пам’ятав.

— Ти досі думаєш, що в цієї історії є одна точка, з якої все почалося, — сказав він нарешті. — Один день, одна подія, один момент, після якого все пішло не так. Я теж колись так думав, Чарльзе, і саме через це ми витратили стільки часу на пошуки першого повернення, хоча згодом з’ясувалося, що ми плутали дві абсолютно різні речі.

Гардінг зупинився і подивився на нього.

— Які саме?

— Перше повернення і перший момент, коли ти зрозумів, що повертаєшся. Це не одне й те саме. Насправді між ними може лежати ціле життя, а може — кілька життів, якщо взагалі можна називати життям те, що відбувається з тобою після смерті.

Цього разу Гардінг не став заперечувати. Він лише продовжив іти поруч, відчуваючи, як усередині поступово наростає та сама важка тривога, яка виникала щоразу, коли Вілкінс говорив із ним надто спокійно про речі, котрі нормальна людина не повинна була навіть уміти уявити.

— Ти сказав, що перше повернення почалося в церкві, — нагадав Гардінг. — Отже, ми йдемо саме туди?

— Так.

— І ти був там?

— Був.

— У 1883 році?

— У 1883-му, — Вілкінс трохи помовчав, а потім додав: — Але це не означає, що я був там у тому вигляді, в якому ти зараз мене бачиш. Тоді мене ще не було. Тобто мене не було таким, яким ти мене знаєш. Тоді я був Едвардом, і, наскільки я пам’ятаю, саме там уперше побачив тебе таким, яким ти не повинен був існувати.

Гардінг відчув, як ці слова відлунюють у ньому чимось давно знайомим.

— Ти говориш про дорослого мене?

— Про дорослого тебе, який уже знав, що дитина помре.

— І він прийшов до церкви?

— Ні, Чарльзе. Він прийшов туди раніше.

Гардінг насупився, але Вілкінс не пояснив. Через кілька хвилин перед ними з’явилася стара церква, яку Гардінг пам’ятав лише за обрисами, хоча тепер вона здавалася набагато більшою, ніж у його спогадах. Кам’яні стіни були майже чорними від вологи й часу, вузькі вікна зберігали в собі залишки тьмяного місячного світла, а важкі дерев’яні двері стояли прочиненими, ніби хтось зовсім недавно залишив їх для тих, хто мав прийти після нього.

Гардінг зупинився біля входу.

— Тут хтось є?

— Я не знаю.

— Але двері відчинені.

— Вони були відчинені й тоді.

— Звідки ти знаєш?

Вілкінс подивився на нього з тією дивною втомою, яка останнім часом дедалі частіше з’являлася в його очах.

— Тому що я вже заходив сюди разом із тобою, Чарльзе. Просто ти цього не пам’ятаєш.

Вони увійшли всередину.

Повітря в церкві було холоднішим, ніж надворі, і мало дивний запах старого каменю, воску та чогось іншого, для чого Гардінг не зміг знайти жодної знайомої назви. Уздовж стін стояли дерев’яні лави, вкриті тонким шаром пилу, хоча деякі з них виглядали так, ніби ними користувалися зовсім недавно. На вівтарі горіли кілька свічок, і полум’я їхнє було настільки рівним, що здавалося майже намальованим.

Гардінг підійшов ближче, але не торкнувся жодної свічки.

— Хтось їх запалив.

— Можливо.

— Вілкінсе, — голос Гардінга став твердішим, — якщо ти знаєш більше, ніж говориш, то зараз саме час перестати берегти мене від правди. Після всього, що я вже побачив, я навряд чи зможу здивуватися ще чомусь.

Вілкінс повільно перевів погляд на вівтар.

— Я не бережу тебе від правди. Я намагаюся зрозуміти, яку саме правду ти зараз здатен почути, не змішавши її з тим, що пам’ятаєш.

— А якщо я вже нічого не можу зрозуміти?

— Тоді нам доведеться йти далі саме з цим.

У ту мить над ними пролунав церковний дзвін.

Гардінг мимоволі підняв голову.

Звук був глибоким і протяжним, він ніби прокотився кам’яними стінами, пройшов крізь підлогу, піднявся до склепіння і лише після цього повернувся назад, ставши майже відчутним фізично. Гардінг дивився на вежу крізь темряву, але навіть звідси було видно, що дзвін не рухався.

— Він не дзвонить, — тихо сказав він.

— Я знаю.

— Тоді що це було?

Вілкінс не відповів.

Гардінг уже збирався повторити запитання, коли почув інший звук, значно тихіший, але від того не менш виразний. Він ішов не з вежі й не з вулиці, а звідкись знизу, немов хтось повільно провів долонею по каменю під їхніми ногами.

Вони обоє завмерли.

Звук повторився, цього разу ближче.