Ешкрофт памʼятає

Коли вони піднялися з підвалу, над Ешкрофтом уже починало сутеніти, хоча Гардінг не міг пригадати, скільки часу насправді провів під землею. Здавалося, що минуло не більше години, але водночас він відчував у тілі ту дивну втому, яка приходить після надто довгого неспання, коли людина вже перестає розрізняти втому від страху і не може сказати, що саме змушує її триматися на ногах. Старий будинок зустрів їх тією самою тишею, з якою прийняв кількома годинами раніше, проте тепер ця тиша здавалася іншою, ніби після всього побаченого в підвалі Гардінг більше не міг сприймати порожні кімнати як просто порожні.

Вілкінс ішов попереду, час від часу озираючись через плече, немов перевіряв, чи Гардінг досі поруч.

— Нам треба йти, — сказав він нарешті, коли вони вийшли на ґанок. — Не затримуйся тут довше, ніж необхідно.

Гардінг зупинився біля сходів і подивився на вулицю.

Ешкрофт жив своїм звичайним життям. На протилежному боці дороги чоловік зачиняв дерев’яні ставні крамниці, неподалік двоє хлопчаків сперечалися через якусь іграшку, а біля будинку навпроти жінка витрушувала з вікна невеликий килим. Десь далі чувся стукіт коліс по бруківці, і все це разом створювало настільки буденну картину, що Гардінгу на мить захотілося повірити, ніби останніх кількох годин просто не існувало.

Проте саме тоді він помітив чоловіка.

Той стояв біля криниці на іншому боці вулиці й дивився просто на нього.

Гардінг не знав цього чоловіка, але відчув знайомство ще до того, як зміг розгледіти його обличчя.

— Вілкінсе, — тихо сказав він. — Хто це?

Вілкінс озирнувся.

Чоловік біля криниці вже відвернувся.

— Ніхто.

— Ти навіть не подивився на нього.

— Я знаю, хто там стоїть.

— Тоді скажи мені, хто це.

Вілкінс кілька секунд мовчав, після чого відповів:

— Людина, якої не повинно бути тут у цей час.

Гардінг перевів погляд на нього.

— Це вже починає звучати як відповідь, яку я чув від тебе десятки разів. Мені набридло збирати правду з натяків, Едварде. Якщо ти щось знаєш, скажи прямо, тому що після того, що я побачив унизу, я вже не впевнений навіть у тому, що мої власні спогади належать мені.

Вілкінс важко видихнув.

— Саме тому я й хочу, щоб ти зараз пішов зі мною. Коли ти починаєш сумніватися у власній пам’яті, це ще не найгірше, що може статися. Найгірше починається тоді, коли ти починаєш згадувати речі, яких ніколи не переживав.

Гардінг хотів відповісти, але раптом помітив дещо інше.

Жінка біля будинку навпроти перестала витрушувати килим і дивилася на нього.

Гардінг уже бачив її.

Він був упевнений у цьому.

Не сьогодні, не в цьому житті, але він точно пам’ятав її обличчя.

Жінка опустила килим, повільно відступила від вікна й зникла за фіранкою.

— Я знаю її, — сказав Гардінг.

— Ні.

— Знаю.

— Ти її не знаєш.

— Тоді чому я пам’ятаю, як вона стояла біля того самого вікна?

Вілкінс нічого не відповів.

— Вона була там, коли мені було шість років, — продовжив Гардінг, намагаючись утримати спогад. — Ні, не шість… менше. Я сидів на сходах, а вона принесла матері якусь тканину. Мати сказала, що більше не хоче бачити її в нашому домі. Потім…

Він замовк, бо спогад раптом змінився.

Тепер він бачив себе дорослим.

Він стояв на тих самих сходах.

Жінка була тією самою, але будинок виглядав інакше.

— Що «потім»? — запитав Вілкінс.

Гардінг провів рукою по лобу.

— Я не знаю.

— Не намагайся згадати.

— Чому?

— Тому що ти зараз не згадуєш минуле.

Вілкінс подивився йому просто в очі.

— Ти згадуєш одну з версій минулого.

Гардінг відчув, як усередині нього піднімається знайомий холод.

— А різниця?

— У минулому є те, що сталося. У версії є те, що могло статися, якби ти вже був там.

Вони рушили вулицею, і Гардінг кілька хвилин ішов мовчки, намагаючись не дивитися на будинки, вікна та людей, які траплялися їм назустріч. Проте чим більше він намагався не помічати навколишнього, тим виразніше відчував дивну неправильність міста.

Хлопчик, який щойно сперечався біля дороги, пробіг повз них, звернув за ріг, а через кілька хвилин знову з’явився з тієї самої вулиці й знову пробіг повз них, повторюючи ті самі рухи, з тією самою дерев’яною іграшкою в руках.

Гардінг зупинився.

— Він уже проходив тут.

Вілкінс теж зупинився.

— Так.

— І ти це бачив?

— Я бачив це багато разів.

— Що з ним відбувається?

— Не знаю.

— Ти ж бачиш, що він повторюється.

— Я бачу, що ти почав це бачити.

Гардінг повільно повернувся до нього.

— Тобто?

— Раніше ти проходив повз таких людей і не звертав уваги. Твій мозок виправляв невідповідності, знаходив просте пояснення, переконував тебе, що тобі здалося. Тепер він уже не може цього зробити.

— Чому?

Вілкінс подивився в бік хлопчика, який знову зник за рогом.

— Тому що ти занадто багато згадав.

Вони продовжили шлях, і цього разу Гардінг уже не намагався переконати себе, що все це можна пояснити втомою.

Коли вони дійшли до будинку його матері, сонце майже сховалося за дахами, а над містом поступово запалювалися перші ліхтарі. Вілкінс зупинився біля хвіртки.

— Я далі не піду.

— Чому?

— Тому що вона чекає саме на тебе.

— Ти знаєш, що вона тут?

— Знав.

— І не сказав мені?

— Якби сказав, ти прийшов би сюди раніше, а нам не можна було, щоб ти прийшов раніше.

Гардінг дивився на нього кілька секунд, після чого тихо запитав: