До початку

Вони вийшли з будинку вже після того, як сонце почало хилитися за дахи Ешкрофта, хоча до вечора залишалося ще достатньо часу, і місто, яке кілька годин тому здавалося Гардінгу декорацією до давно забутого сну, тепер виглядало майже болісно справжнім. На вулицях продавали хліб і овочі, біля крамниць сперечалися торговці, з боку площі долинав дзенькіт кінської упряжі, а десь неподалік дитина сміялася так безтурботно, ніби у світі не існувало ні смерті, ні пам’яті, ні тих невидимих ниток, які могли протягнутися крізь десятиліття й зв’язати між собою людей, котрі ніколи не повинні були зустрітися.

Гардінг ішов поруч із Вілкінсом, але майже не дивився на нього, оскільки тепер кожен крок містом викликав у нього дивне відчуття впізнавання, яке не мало нічого спільного зі звичайною пам’яттю. Він не пригадував цієї вулиці, не пам’ятав старої аптеки на розі, не знав чоловіка, який стояв біля дверей майстерні та розмовляв із сусідом, проте кожна деталь здавалася йому частиною чогось давно пережитого, ніби його пам’ять була не книгою, у якій зберігалися події, а уламками дзеркала, де одна й та сама сцена відбивалася безліч разів, щоразу трохи інакше.

Вілкінс кілька хвилин мовчав, а потім, не повертаючи голови, сказав:

— Ти вже починаєш це помічати, чи не так?

Гардінг подивився на нього.

— Що саме?

— Місто. Воно змінюється для тебе. Раніше ти дивився на Ешкрофт і бачив місце, яке намагався згадати. Тепер ти дивишся й бачиш місце, яке вже пам’ятає тебе.

Гардінг зупинився посеред тротуару, змусивши кількох перехожих обійти його, і кілька секунд просто дивився на Вілкінса.

— Ти говориш так, ніби знаєш, що зі мною відбувається.

— Я знаю більше, ніж хотів би, Чарльзе.

— Тоді перестань говорити загадками. Я вже достатньо вислухав людей, які знали правду, але вирішили, що мені буде корисніше отримувати її маленькими шматками. Я втомився від цього. Спочатку Морган, потім той чоловік, якого я все життя вважав своїм батьком, потім перший я, а тепер ти. Усі ви знаєте щось, чого не знаю я, і кожен із вас поводиться так, ніби має право вирішувати, скільки правди я здатен витримати.

Вілкінс повернувся до нього і цього разу не став ухилятися від погляду.

— Ти маєш рацію. Але є одна річ, якої ти досі не розумієш. Ми не приховували від тебе правду тому, що вважали тебе слабким. Ми приховували її тому, що вже бачили, що стається, коли ти згадуєш усе одразу.

— Що стається?

— Ти повертаєшся.

Гардінг похитав головою.

— Я вже повертався.

— Ні, — спокійно відповів Вілкінс. — Ти ще не зрозумів різниці. Ти думаєш, що повернення — це подорож у минуле, після якої людина просто опиняється в іншому часі. Але з тобою це ніколи не працювало так. Щоразу, коли ти згадував достатньо, минуле починало змінюватися разом із тобою. Саме тому кожна наступна версія тебе знаходила інший Ешкрофт, іншу послідовність подій, інші обставини власного життя. Ти не повертався до одного й того самого минулого, Чарльзе. Ти щоразу повертався до минулого, яке вже було змінене попереднім тобою.

Гардінг довго мовчав, намагаючись зібрати докупи слова, які ще кілька годин тому здалися б йому божевіллям, але тепер вони лягали в його пам’ять із моторошною точністю.

— Тоді чому цей Ешкрофт здається мені знайомим?

— Тому що деякі речі не змінюються.

— А деякі?

— Деякі змінюються настільки сильно, що ти навіть не здатен зрозуміти, що саме змінилося.

Гардінг знову рушив уперед, цього разу повільніше, і Вілкінс пішов поруч.

— Куди ми йдемо?

— Туди, де все почалося.

— Ти вже казав це.

— Ні. Я казав, що ми йдемо туди, де почалося те, що ти пам’ятаєш. Це не одне й те саме.

Гардінг зупинився.

— І де це?

Вілкінс подивився вперед, на вузьку вулицю, яка вела за межі центральної частини міста.

— Ти ніколи там не був.

— Я жив в Ешкрофті.

— Не в тому Ешкрофті, про який я говорю.

Вони ще деякий час ішли мовчки, поки міські будинки не почали ставати рідшими, а кам’яна бруківка поступово змінилася втоптаною землею. За останніми будинками починався схил, порослий високою травою, і далі виднівся ряд старих дерев, за якими майже повністю ховався темний дах невеликої будівлі.

Гардінг дивився на нього кілька секунд, після чого відчув, як у грудях виникло те саме дивне напруження, яке супроводжувало його останні спогади.

— Я знаю це місце.

Вілкінс похитав головою.

— Ні, Чарльзе. Ти його не знаєш. Ти його тільки зараз починаєш згадувати.

Гардінг не відповів.

Він дивився на будинок, який стояв за деревами, і раптом зрозумів, що найбільше його лякає не можливість знайти там нову відповідь.

Його лякало те, що відповідь могла виявитися вже давно відомою йому людиною, якою він сам колись був.

ІІ

Будинок виявився значно старішим, ніж Гардінг спочатку припустив, і коли Вілкінс відчинив важкі дерев’яні двері, ті відгукнулися протяжним скрипом, який чомусь здався Гардінгові не звуком старого дерева, а чимось схожим на спробу самого будинку пригадати, хто востаннє заходив сюди й навіщо. Усередині панувала прохолода, хоча надворі ще трималося тепле післяобіднє повітря, а вузькі вікна пропускали настільки мало світла, що коридор майже відразу тонув у напівтемряві. На стінах висіли старі гравюри, між ними залишалися порожні місця, де колись, очевидно, висіли інші картини, а на підлозі лежав тонкий шар пилу, який, однак, не був рівномірним: біля сходів його хтось нещодавно порушив, залишивши ледве помітні сліди.

Гардінг зупинився біля них.

— Тут хтось був.

— Так.

— Ти?

— Ні.

Гардінг повільно підняв очі.

— Тоді хто?