Перший раз.

Гардінг ще деякий час стояв посеред темної кімнати, стискаючи в руках чорний блокнот, хоча вже не дивився на написану внизу сторінки дату, бо після всього, що йому довелося побачити за останні години, самі цифри перестали означати для нього те, що означали раніше, і 1883 рік більше не здавався далеким минулим, замкненим у пожовклих газетах, поліцейських звітах та свідченнях людей, які давно померли, натомість він відчував його майже фізично, ніби між цією кімнатою та тим роком ніколи не існувало справжньої відстані, а все його життя лише рухалося по колу, поступово повертаючи його до місця, звідки воно насправді почалося.

Вілкінс стояв біля вікна, не зводячи погляду з темного скла, за яким більше не було видно ні двору, ні дерев, ні навіть слабкого світла, що раніше пробивалося крізь туман, і Гардінг раптом зрозумів, що за весь цей час його помічник жодного разу не обернувся до нього після того, як сказав, що 1883 рік є не датою минулого, а датою наступного повернення, ніби сам Вілкінс боявся побачити відповідь на питання, яке вже почало складатися в голові Гардінга.

— Коли ви сказали, що це дата наступного повернення, — нарешті промовив він, — ви говорили так, наче вже знали, що станеться далі, але за останні кілька годин я почув від вас достатньо речей, які ви нібито щойно згадали, тому хочу зрозуміти одну просту річ: ви справді знаєте, куди ми зараз потрапимо, чи просто пам’ятаєте, що вже колись опинялися там разом зі мною?

Вілкінс не відразу відповів, і в цій затримці Гардінг почув більше, ніж почув би від будь-якої прямої відповіді, оскільки раніше його помічник міг брехати, ухилятися, мовчати або говорити рівно стільки, скільки вважав за потрібне, проте зараз він виглядав людиною, яка нарешті згадала щось надто велике, щоб одразу перетворити це на слова.

— Я пам’ятаю місце, — сказав Вілкінс, не обертаючись. — Пам’ятаю вулиці, людей, будинки, запах мокрої землі після дощу, пам’ятаю церкву ще до того, як її двері вперше зачинилися для всіх, хто жив у місті, але найбільше я пам’ятаю вас, хоча, якщо говорити чесно, Чарльзе, я вже не можу сказати, якого саме вас маю на увазі.

Гардінг мовчки дивився на нього.

— Ви хочете сказати, що бачили інших?

— Я хочу сказати, що перестав бути впевненим у тому, що слово «інших» тут узагалі щось означає. Спочатку мені здавалося, що вас було багато, що після кожного повернення з’являлася нова версія, яка приходила туди, куди вже колись приходила попередня, і намагалася зробити щось інакше, але тепер я думаю, що все було значно гірше, бо кожен із вас був переконаний, що саме він є справжнім, а всі решта лише помилками, відлуннями або наслідками чужих рішень.

— А ви? — запитав Гардінг. — Ви теж були там кожного разу?

Вілкінс нарешті повернувся до нього, і Гардінг побачив у його обличчі втому, якої раніше не помічав, хоча, можливо, вона завжди була присутня і просто ховалася за звичною стриманістю людини, котра занадто довго намагалася виконувати роль, призначення якої сама до кінця не розуміла.

— Ні, — відповів він. — У цьому й полягає одна з небагатьох речей, які я пам’ятаю достатньо чітко. Я не був поруч із вами від самого початку, хоча раніше щиро вважав, що був. Мені дали цю пам’ять, як дають людині старий костюм, який вона повинна носити достатньо довго, щоб одного дня перестати помічати, що він ніколи не був пошитий для неї.

Гардінг опустив погляд на блокнот.

— Хто дав?

Вілкінс подивився на нього так, ніби саме цього питання він боявся найбільше.

— Ви.

У кімнаті стало тихо, проте це була вже не та тиша, до якої вони звикли в Ешкрофті, де відсутність звуків завжди передувала чомусь незрозумілому, а інша, майже людська, що виникає після слів, здатних змінити минуле лише тому, що людина нарешті починає дивитися на нього інакше.

— Я вас не знаю настільки давно, — сказав Гардінг. — Ми познайомилися під час розслідування.

— Ви так пам’ятаєте.

— Це не відповідь.

— Тому що іншої в мене зараз немає. Я пам’ятаю першу зустріч, пам’ятаю, як ви пояснювали мені справу, пам’ятаю дорогу до Ешкрофта і навіть те, що ви сказали, коли ми вперше побачили табличку з назвою міста, але водночас я пам’ятаю іншу зустріч, де ви були старшим за мене, виснаженим і пораненим, а я ніколи раніше вас не бачив, хоча ви знали моє ім’я та сказали, що я маю запам’ятати лише одне: якщо коли-небудь знову зустріну вас у Ешкрофті, мені не можна дозволити вам залишитися самому.

— Чому?

Вілкінс відвів погляд.

— Цього ви мені не пояснили.

— І ви погодилися?

— Я тоді не знав, з ким маю справу.

— А тепер знаєте?

— Тепер я взагалі не впевнений, що колись знав.

Підлога під їхніми ногами ледь помітно здригнулася, і цей рух був настільки слабким, що його можна було б прийняти за втому або помилку власного тіла, однак старий, який лежав біля стіни, раптом повільно розплющив очі, після чого Гардінг зрозумів, що відчув поштовх не один.

Він швидко опустився поруч із ним.

— Ви мене чуєте?

Старий кілька секунд дивився кудись повз його плече, ніби бачив у кімнаті щось, чого решта ще не могла побачити, а потім нарешті перевів погляд на Гардінга.

— Чую, — тихо відповів він. — На жаль.

— Хто ви?

Старий ледь усміхнувся.

— Тепер це справді найважливіше питання?

— Після всього, що сталося, я більше не маю наміру чекати, поки хтось із вас вирішить, що я достатньо готовий до чергової частини правди. Ви знали мене ще дитиною, ви знали людину, яку я називав батьком, ви знаєте, що сталося в 1883 році, і якщо зараз ми справді збираємося повернутися туди, я хочу хоча б раз увійти в це місце, розуміючи, хто стоїть поруч зі мною.

Старий дивився на нього довго, і Гардінг уже почав думати, що той знову відповість якоюсь загадкою або спробує перевести розмову в інший бік, але цього разу сталося щось несподіване.