Інша сторона памʼяті

Гардінг дозволив старому повести себе за будинок, хоча кожна частина його розуму вимагала зупинитися, обернутися й зажадати пояснень, адже пропозиція вирушити туди, де він іще не помирав, звучала настільки абсурдно, що будь-яка людина, яка бодай трохи довіряла здоровому глузду, мала б негайно її відкинути, однак здоровий глузд уже давно перестав бути надійним інструментом в Ешкрофті, де старі документи знали ім’я людини раніше, ніж вона сама встигала його усвідомити, фотографії зберігали постаті тих, кого за всіма законами часу не могло існувати, а власні спогади дедалі частіше перетворювалися на свідчення, що суперечили одне одному й водночас якимось незбагненним чином залишалися однаково правдивими.

Вони обійшли будинок і вийшли на вузьку стежку, якої Гардінг раніше зовсім не помічав, хоча тепер, коли старий повів його вперед, детективові почало здаватися, ніби він знає тут кожну нерівність землі, кожен виступ коріння й кожне дерево, що стояло обабіч дороги, наче його ноги пам’ятали цей шлях значно краще, ніж свідомість, яка вперто відмовлялася визнавати те, що тіло давно вже прийняло без жодних доказів.

Вілкінс ішов позаду, мовчазний і похмурий, залишивши револьвер біля будинку, ніби сама зброя тепер належала не йому, а одному з тих інших життів, про існування яких він почав здогадуватися лише кілька хвилин тому.

— Куди ми йдемо? — запитав Гардінг, уважно стежачи за старим. — І цього разу я хотів би почути відповідь, яка не вимагатиме від мене ще десяти років життя, щоб її зрозуміти.

Старий навіть не озирнувся.

— До річки.

Гардінг сповільнив крок, а потім остаточно зупинився.

— В Ешкрофті немає річки. Я можу не пам’ятати багато чого, але географію місця, де виріс, навряд чи можна просто так стерти з голови.

Старий нарешті обернувся, і в його погляді з’явилося щось схоже на втому людини, яка вже надто багато разів чула ті самі заперечення.

— Зараз її немає, Чарльзе, і саме тому ти її не пам’ятаєш.

Відповідь не пояснила нічого, проте Гардінг уже починав розуміти, що в Ешкрофті відсутність пояснення не означала відсутності сенсу, а тому він лише стиснув щелепи й рушив далі.

За кілька хвилин дерева почали поступово рідшати, і попереду справді з’явилася вода — темна, нерухома й майже чорна під вечірнім небом, яке повільно втрачало останні залишки денного світла. Гардінг зупинився біля берега й довго дивився на протилежний бік, бо це місце здавалося йому водночас цілком чужим і болісно знайомим, ніби він колись провів тут значну частину свого життя, але спогад про цей час був вирваний із пам’яті разом із частиною самого дитинства.

— Я вже був тут, — нарешті промовив він, більше стверджуючи, ніж запитуючи.

— Був, — тихо відповів старий.

— І коли саме це сталося?

— Уперше.

Гардінг перевів погляд на нього.

— Що означає «вперше»? Уперше в якому сенсі?

Старий лише подивився на воду.

— У сенсі першого повернення.

Гардінг відчув, як усередині нього щось неприємно стислося.

— І що тут сталося?

Цього разу старий не відповів одразу, а лише підійшов до старого дерев’яного стовпа, вбитого в землю неподалік від берега, після чого провів пальцями по його поверхні й указав на основу.

Там були зарубки.

Їх було так багато, що дерево майже втратило природний вигляд, перетворившись на мовчазний щоденник, у якому роки й людські життя записувалися не чорнилом, а лезом: деякі позначки ледве проступали на потемнілій деревині, інші врізалися так глибоко, ніби той, хто залишав їх, робив це в нападі відчаю, а поруч із кожною стояла дата.

Гардінг почав читати.

Що довше він вдивлявся в цифри, то сильніше відчував, як холод повільно підіймається вздовж хребта, бо остання дата належала до року, коли йому було лише двадцять.

— Це мої повернення?

— Не всі.

— Тоді чиї?

Старий знову подивився на воду.

— Усіх, хто колись намагався згадати.

Гардінг мовчав кілька секунд, відчуваючи дивне полегшення, змішане з жахом, ніби перед ним нарешті почали вимальовуватися межі тієї системи, яку досі він сприймав лише як безлад із уривків спогадів, фотографій і неможливих збігів.

— Скільки їх було?

— Цього ніхто не знає.

— А ви?

Старий ледь помітно всміхнувся.

— Я знаю лише тих, кого ще пам’ятаю.

— І скількох ви пам’ятаєте?

Старий назвав число, після чого Гардінг ще кілька секунд мовчки дивився на нього.

— Сто сім?

— Так.

— І всі вони повернулися?

— Не всі. Деякі залишилися тут.

Гардінг зрозумів, що саме той мав на увазі, однак не став вимагати пояснень, бо вода перед ними раптом здригнулася.

Вітер не змінився, дерева не похитнулися сильніше, і все ж поверхня річки почала рухатися проти течії, ніби сама вода підкорялася якомусь іншому закону, якого не знали ні земля, ні небо.

Вілкінс відступив на крок.

— Нам потрібно йти звідси, — сказав він, і в його голосі вперше за весь цей час прозвучала справжня тривога. — Я не знаю чому, але мені здається, що ми тут не повинні залишатися.

Старий похитав головою.

— Тепер уже запізно. Якби ми хотіли піти, треба було робити це раніше.

Гардінг знову подивився на воду й спочатку побачив у ній лише власне відображення, потім поруч з’явився старий, за ним — Вілкінс, але за кілька секунд відображень стало більше.

Набагато більше.

На темній поверхні води почали проступати обличчя — десятки облич чоловіків, жінок і дітей, причому одні дивилися вгору, наче намагалися побачити тих, хто стояв на березі, інші виглядали так, ніби спали під товщею чорної води, а кілька були настільки знайомими, що пам’ять Гардінга болісно відгукувалася на кожному новому образі.