Частина 1. Кентаври

Після того, як повернулися з 24мірки, повсякденні турботи з власною цивілізацією закрутили, завертіли всіх. Незважаючи на повну автоматизацію, постійно були потрібні якісь уточнення, коригування. Десь щось не стикувалося, а автоматика та штучний інтелект зависали, не в змозі вирішити нестандартну ситуацію. Як казали колись: «Спокій нам лише сниться».

Якось у мене промайнула думка:
— У юнацькі роки на тій старій, рідній землі були стародавні малюнки на скелях: люди-кішки, люди-змії, кентаври та друїди. Це невгамовна фантазія тих далеких художників? Чи дійсно на Землі жили такі незвичайні істоти?

Ця думка засіла в моїй голові, як цвях у дубовій дошці. З кожним днем ​​вона все більше муляла мене. Терзала невідомість, мучили запитання, на які я не знав відповіді.
— Рідненький, поділись, що тебе мучає?
— А сама подивитись не можеш?
— Чому ти відразу стаєш у позу? Каюсь, намагалася переглянути. Бачила щось незвичайне щодо нашої Батьківщини, щодо Землі. Хоча нічого не зрозуміла, а тим більше, чому це тебе хвилює?

— Ліль, розумієш, ходять легенди, що раніше на Землі мирно співіснувало кілька різних білкових цивілізацій.
— Так, як у паралельному світі Віса?
— Не зовсім так. Там була цивілізація людей та цивілізація Духів, яку Віс переселив на іншу планету. А на Землі наскельні малюнки говорять про те, що на Землі була цивілізація людей (звичайних людей, нащадками яких ми є), цивілізація людей-кішок, людей-змій, можливо цивілізація друїдів, кентаврів тощо. Проте куди зникли ці цивілізації? На сусідніх планетах їхніх слідів немає. Та й чи були вони взагалі? Ти не образишся, якщо я метнуся на Землю, але в минуле?

— Небезпеки для тебе не відчуваю. Хоча скласти тобі компанію не можу. Сам бачиш, скільки тут виникає проблем.
— Я лише задовільню свою невгамовну цікавість і повернуся.
— Гаразд. Але про всяк випадок візьми з собою особистий кріогенник та всі види зброї.
— Ти хочеш, щоб я там вчинив бійню?
— Ні, це для твого самозаспокоєння. Коли знаєш, що окрім сили є ще й зброя, якось вільніше почуваєшся.

Після жагучої прощальної ночі кохання перемістився на рідну Землю. Ось тільки чи розучився точному переміщенню в часі, чи десь відбувся зсув часу. Збирався потрапити в 21-е століття трохи пізніше, ніж останній раз бував у цьому часі, сподіваючись побачитися з батьками. Проте натомість потрапив у 17-е століття. Потрапив в епоху ренесансу, чи інакше в епоху відродження.

Цікаво було подивитися, тим більше, що залишалися без відповідей деякі каверзні запитання: чому будови були, ніби зріст людей 5-6 м? А самі люди 1,7-1,8 м. Якось не стикується. Хоча насамперед необхідно було переконатися: наскельні малюнки – це картинки з реального життя, чи це фантазія художників? Для цього перемістився приблизно на 40 тисяч років у минуле щодо рідного ХХ століття. Перш ніж телепортуватися на Землю, наказав Мотрійці:

— Випустиш з ангарів Фаетона, Одіссея та Кроноса. Необхідно, щоб можна було бачити одночасно всю Землю.
— Командоре, дозвольте виконати ваш наказ по-іншому. Судячи з того, що ви наказали на огляд виставити не супутники стеження, а кораблі, то вам необхідно охопити всю земну кулю не лише спостереженням, а й можливою вогневою поразкою. Тому Кронос залишиться у резерві. А по екватору на стаціонарній орбіті розташуюсь я та Одіссей з Фаетоном. На полюси вишлю свої човники. Вони за вогневою потужністю та іншими параметрами не поступаються кораблям. Таким чином, вся земна куля виявиться під повним наглядом, без мертвих зон на полюсах.

— Мені пофіг, як ти виконаєш наказ. Головне, щоб вас жодна зараза не змалювала.
— Виконую.
Кораблик почав маневрувати, а я, активувавши всі види маскування, телепортувався на Землю. Хоча, якщо бути точним, то до землі. Не торкаючись поверхні, почав шукати те, за чим приперся. А незабаром і кораблики почали методично сканувати суходіл, намагаючись допомогти мені в пошуках. Я так хотів побачити щось незвичайне, що не став чекати, доки кораблі просканують усі материки і скажуть, де і що, чи кого побачили.

Поки я досліджував острів у Середземному морі, де ми в майбутньому створимо розвинену країну під назвою Атлантида, кораблі просканували весь суходіл. У дев'яти місцях виявили не лише тваринний світ, а й розумних істот. На індійському півострові виявили багато поселень змієподібних людей. У Джунглях Амазонки жили величезні варани з головами, що нагадували людські. У північній Америці жили істоти, які нагадували гарпій. В Африці було котяче царство. А в лісах середньої Азії виявили кентаврів, які жили упереміж з друїдами. До того ж саме у цей час серед кентаврів велися жорстокі війни. Вирішив спочатку розібратися там.

— Командоре, а ви не припускаєте, що ці мікроцивілізації могли бути створені штучно?
— Мотрійко, чому такі висновки?
— Згідно з інформацією, яка зберігається в моїх кластерах, у паралельному Всесвіті людство створене іншою, більш розвиненою цивілізацією. Тим більше, на орбіті Землі виявлено супутники спостереження на 60% схожі на супутники Людин.
— Сподіваюся, вас вони не засікли?

— Не той рівень розвитку, — я відчув у голосі бортового комп'ютера Мотрійки глузування.
— Якщо ви такі круті, то засліпіть їх на той час, поки ми перебуваємо тут, та завантажте всю інфу. Навіть ту, що вже стерта. Проте зробити це потрібно так, щоб ніхто навіть не запідозрив, що ви завантажили хоча б один байт інформації, та й взагалі ніхто не зміг дізнатися про ваше втручання.
— Виконую, — незворушна телепатична відповідь бортового комп’ютера.

Завис на висоті п'ятдесяти метрів над місцем грандіозної бійки та відразу відчув попадання по мені не менше десятка стріл. Стріляли не в мене. Просто я опинився на шляху. Я чудово бачив їхній рух, міг спокійно перехопити, проте не став цього робити. Бронька легко захищала від дикунських стріл. Я спостерігав за кентаврами та згоряв від цікавості. Кінь. Звичайний кінь. Тільки замість шиї з головою людина вища за пояс. А скільки у цієї істоти сердець, скільки шлунків? Що вони їдять? Уявив, як я жую траву, та з гидливістю пересмикнув плечима.

— Командоре, ви це зможете побачити за допомогою рентгенівського зору. Адже ви ним чудово володієте, — почувся в голові глузливий голос Мотрійки.
— Нічого підслуховувати мої думки.
— Я не підслухую. Просто вся інформація вашого кокона надходить безпосередньо до мене.

Марну перепалку з бортовим компом припинив, бо мене захлеснуло почуття смертельної небезпеки та почуття безнадійності. Тривога за дітей. До того ж, ця емоція виявилася настільки потужною, що мені знадобилося не менше секунди, щоб позбутися її та зрозуміти, звідки вона виходила.

Велика група бійців-кентаврів відокремилася від загального бою та попрямувала до малюків, оточених з усіх боків їхніми матерями. Як тільки вороги наблизилися до них на відстань пострілу, частина беззбройних матусь кинулася в бійку. До того ж вони атакували трійками. Перша кентавриха, гинучи, приймала на себе усі ворожі стріли, прикриваючи собою інших двох.

Лише, коли перетворювалася на «їжачка» зі стрілами в тілі замість голок, вона вже мертвою пробігала ще кілька десятків метрів, дозволяючи тій парі, яку прикривала собою, наблизитися до ворогів. Проте навіть залишившись удвох, вони мчали галопом одна за одною. Незважаючи на їхню високу швидкість, добігти вдавалося найчастіше лише останній. Але кентавриха сама була зброєю, грізною та нещадною. Копита завершували цей відчайдушний біг.

Ворожі бійці зблизька не могли застосувати луки, а вихопити мечі не встигали, як їхні голови виявлялись розтрощеними, незважаючи на шоломи. Кожна з матусь, перш ніж падала, розсічена гострим мечем, встигала вбити 5-6, а то й більше ворожих бійців. Проте кентаврих було замало, а окремі ворожі бійці почали запускати стріли по малечі. Я не збирався втручатися, хоча така поведінка мене обурила.

Прийнявши вигляд кентавра та деактивувавши маскування, створив кілька фантомів під невидимкою, миттєво перемістив загиблих кентаврих назад до малечі. Повисмикував з їхніх поранених тіл стріли, загоїв ушкодження та оживив. При цьому накрив усіх з малечею захисним куполом.

Між ворожими бійцями, як блискавка, металася остання кентавриха. Незважаючи на те, що від її копит розліталися голови, їхня увага моментально перемкнулася на мене. Рій стріл рвонув до мене. За ідеєю двох стріл було б достатньо, щоб убити (одна в серце, розташованому в людському торсі, а друге у кінських грудях). Але всі стріли ламалися об мене, як об кам'яну стіну. Кожен ворожий боєць випускав стріли, як з кулемета, поки їхні сагайдаки не спорожніли. Звісно жодна мені не завдала шкоди, а я незворушно наближався до них.

— Диявол! — заволав один з бійців і всі, які залишилися живими, почали блискавичний розворот, намагаючись врятуватися втечею.
— Куди попрямували?! Негайно поверніться! — такої сили наказу не могли подолати навіть Боси 24мірки, а напівтварини тим більше. Хоча я спочатку хотів їх просто зупинити. Проте тоді б завмерла б і остання кентавриха, а так вона продовжила знищувати ворогів. Здавалося, що її сили нескінченні.

Незабаром майже сотня ворогів попадали під копитами її однієї. Розквасивши останньому голову, вона озирнулася довкола та, не побачивши нікого з них живим, впала бездиханною. Билася вона понад свої сили. Я не міг припустити, щоб вона загинула. Залікував її численні рани та обережно підживив її енергією. Вона моментально прийшла до тями і я ледве встиг ухилитися від її копит.
— Не брикайся. Я на вашому боці. Пішли допоможемо твоїм одноплемінникам.

Вона з побоюванням озирнулася на малечу, яка перебувала з матусями під силовим куполом. Я відчув її тривогу від незрозумілого.
— За дітей не хвилюйся. Вони захищені.

Кентавриха якось відразу повірила і кивнула в тому напрямі, де тривав запеклий бій. Звісно, я міг миттєво переміститися туди, щоб стежити. Та не став нагнітати обстановку, а попотопав неспішним кроком. Кентавриха помчала галопом за мною. Незважаючи на те, що їй ледве вдавалося витримувати майже непосильну для неї швидкість, не відставала ні на метр. При цьому трималася трохи позаду-збоку, ніби витримувала стрій під час пересування за командиром. Крайні вороги почули наближення і відразу ж у нас полетів рій стріл. Кентавриха спробувала збільшити швидкість, щоби закрити мене собою.

— Не смій! Тримайся за мною. Я сам розберусь.
Вона беззастережно послухалася. А вороги ніяк не могли зрозуміти, чому їхні стріли, які зазвичай пронизують супротивників наскрізь, у цьому випадку ламалися, як сірники. Більше сотні ворожих бійців, оголивши мечі, помчали галопом нам назустріч. Не роздумуючи, почав їх по одному за допомогою телекінезу з величезною швидкістю кидати за себе. Притому метав їх так, щоб вони падали на спину, хоча почув чомусь подвійні удари.

На мить повернув голову та мало не розсміявся. Те, що постало перед моїми очима, не піддавалося спокійному опису. Ворожі кентаври дійсно падали на спину. Мало того, що від удару вони робилися, як чумні, проте й піднятися відразу вони не могли. Для цього їм потрібно перевернутися. А перевернутися вони не встигали. Копита кентаврихи наздоганяли їх раніше.

Вона виявилася швидка, як блискавка. Складалося враження, що нині сил у неї більше, ніж було раніше, коли вона метнулася назустріч ворожому загону. Не встигав підвестися жоден з ворогів, як опинявся з розбитою головою. Варто було їй добити останнього з тих, хто кинувся до нас, як позаду мене зазвучав гортанний звук труби, яка сповіщала про наступ чи відступ. Або, можливо, це був сигнал, що йде підкріплення.

Майже половина ворожих бійців моментально перебудували свої бойові порядки, зайнявши кругову оборону. Побачивши нас лише двох, ворожий командир наказав десятку своїх бійців знищити нас. Проте цей десяток миттєво випарувався, перекочувавши мені за спину, де їх добила кентавриха. Все ж таки ворожий командир встиг помітити, що десяток його бійців загинули, так і не встигнувши добігти до нас.

Він знову виставив кругову оборону. А до мене помчали численні стріли, які не могли завдати хоч якоїсь шкоди. Розуміючи, що коли обезголовити військо, то це вже половина перемоги, телекінезом викинув командира за себе. Слідом за глухим звуком від падіння, почувся удар копит та моментально рев від болю. Озирнувшись, побачив, як ворожий командир уже майже підвівся, а кентавриха з роздробленими копитами, перемагаючи біль, намагається втриматись на ногах.

Ще мить і ворожий меч розрубає її навпіл. Шакрамів, випущених за допомогою магії, ніхто з них не міг побачити. Тому кентавриху, незважаючи на нестерпний біль від розбитих копит, охопив моторошний жах від того, що вона побачила. Їй можна лише поспівчувати. Меч, занесений над нею, від якого вона не встигла б ухилитися, раптом розсипався на дрібні шматочки. Голова противника не просто відокремилася від тулуба, а виявилася розсічена навпіл разом з бронею, об яку вона пошкодила свої копита.

Потім упала на землю людська частина тіла противника, відсічена чимось невидимим разом з бронею. Після цього впав на землю кінський тулуб, розрубаний навпіл, бо всі чотири ноги теж виявились відсіченими. Розгнівавшись, я дозволив собі познущатися з ворожого командира. Поки кентавриха дивувалася, всі її ушкодження зникли. А зрозумівши, що в неї все ціле та нічого не болить, вона від радості підстрибнула на кілька метрів і знову видала гортанний звук допомоги.

Вороги, втративши командира, рвонулися в розсипну, проте, почувши мій наказ повернутися, не посміли не послухатися. Незабаром з ними було покінчено. Дивно, але полонених кентаври не брали. Нас оточило понад тисячу бійців. Мене всі тримали на прицілі, хоча жодна стріла не була випущена, а кентавриха намотувала навколо мене кола та невдоволено пирхала. Несподівано стрій розступився і переді мною з'явився величезний кентавр, у обладунках. Він оглянув мене з ніг до голови.

— Досить метушитись перед очима!— невдоволено гаркнув він на кентавриху. Та перестала бігати довкола мене, проте стала між мною та цим кентавром.
— Чужинцю, хто ти, і чому ти нам допомагаєш?
— Він урятував наших дітей!
Від її вигуку всі мимоволі повернулися у тому напрямі, де матусі з дітьми перебували під силовим куполом. Я деактивував купол і ті галопом попрямували до нас.
— А чому ви їх не захищали?!

Кентавриха хотіла заперечити, проте я протестуюче підняв руку.
— Вони захищали їх, не шкодуючи себе. Якщо хочете, то можу показати.
— Показати?! — засміявся кентавр, — як ти можеш показати те, що вже минуло?
— Можу. Тільки накажи своїм воїнам, щоб вони не стріляли у порожнечу. Я покажу лише привиди.
— Ну, ну. Показуй своїх примар, які не існують.

В цей час прискакали матусі з дітьми та зупинилися, не наближаючись до бійців, хоча мені здалося, що кожна виглядала свого, сподіваючись, що він живий. Запустив голограму. Луки бійців мимоволі повернулися у напрямку голограми. Ось від загальної маси відокремився загін. Ось полетіли стріли у напрямку матусь з дітьми та попадали не долетівши. Ось від отари відокремилася велика кількість трійок кентаврих.

Ось перші падають, вбиті численними стрілами, зате вони собою проклали дорогу решті. Ось розлітаються голови ворогів від сильних ударів копит. Ось гинуть і кентаврихи, що прорвалися, крім однієї, яка скаче між ворогами, як блискавка. Ось зникають убиті матусі, а вороги переключають свою увагу на мене, випускаючи в мене всі стріли, які ламаються незрозуміло об що, навіть не торкаючись мене. Цей величезний кентавр дивився події у голограмі без страху.

Здавалося, ніби навіть не думав ні про що. Він додивився до того моменту, коли його бійці оточили мене, а потім розступилися перед ним. Всі дивувалися, впізнаючи себе чи друга на голограмі. Не було здивування лише в цього кентавра. Він підняв руку, наказуючи зупинити відтворення. Голограма спочатку завмерла, потім взагалі зникла. А він видивлявся когось серед матусь.

Здається, побачив. Негайно до нього підійшла одна з кентаврих. Її волосся було скріплене якимось обручом, що чимось нагадував гарну бандану. На шиї висів величезний амулет. Руки прикрашали браслети, а на пальцях красувалися каблучки з дорогоцінним камінням. Він лише кивнув у мій бік. Варто було їй повернутися до мене, як я відчув магічне сканування. Звісно, її сила в порівнянні зі мною була мізерною, проте для напівлюдей, напівтварин ця сила була величезною.

— Володарю, я проти чужинця надто слабка, щоб побачити хоч щось. Хоча те, що він показував, відбувалося насправді. Його сила дорівнює Богу, що зійшов з небес.
— Жрице, ти помиляєшся. Я не Бог, а лише з майбутнього. Дуже далекого майбутнього. І потрапив я на цю битву суто випадково.
— Чужинцю, обману не відчуваю. Проте будь-які випадковості не бувають випадковими.

— У будь-якому випадку, — перебив її кентавр, — ми дуже вдячні за спасіння наших дітей, за порятунок нащадків. Бій закінчено, і я запрошую вас погостювати. Наш дім – ваш дім.
Потім він звернувся до одного з бійців.
— Бери собі скільки хочеш помічників, але на місці бою необхідно навести порядок, — потім кентавр звернувся до мене, — я Сіг, керую цією отарою. Незнайомцю, а як тебе звати?

— Мене звати Шаман. Чому ви такі грубі у визначенні своїх підлеглих?
— Грубий? Але це стандартна назва нашої спільноти. Ти також, як і наша жриця, духовний наставник?
— Ні. Це лише прізвисько. Я до духовенства не маю стосунків.

— А якщо я попрошу вас не лише погостювати, а й залишитися з нами назавжди? Можливо, ви в своєму часі щось таке зробили, що не вкладається у ваші закони та правила. Припускаю, що тут вас ніхто не шукатиме. Крім того, пропоную вам очолити отару. Я добровільно зрікаюся управління і клянуся, що ніколи не посягну на вашу посаду.

Я посміхнувся.
— Вибачте, шановний Сігу. У своєму часі я не маю жодних конфліктів із законом. А у ваш час я перемістився, щоб з'ясувати деякі запитання, на які немає чіткої відповіді у моєму часі.
Поки ми розмовляли з Сігом, підійшли до стійбища. Я з величезною цікавістю розглядав не стільки вогнище, на якому вже хтось обертав рожен з насадженою тушою, схожою на козулю, а й те, що діялося довкола.

— Ви харчуєтесь м'ясом, а не травою?
Сіг відверто засміявся.
— Шамане, погляньте на мої зуби, — він розкрив рота і розтягнув ніби в посмішці губи, — ми звикли до м'ясної їжі, а не до рослинної. А ви харчуєтесь травою?
Тепер настала моя черга сміятися.

— Ми теж харчуємося м'ясом, але в раціоні можуть бути овочі та фрукти. Хоча траву не їмо так, як жуйні тварини. Крім того, я не належу до вашої цивілізації. На даний момент лише прийняв такий вигляд.
— Зачекайте. Ніко! Принеси гостю фруктів! Вибачте, що перебив. А хіба, окрім нашої, цивілізації є й інші? Ви можете з’явитись перед нами у вигляді своєї цивілізації?
У цей час та спритна кентавриха принесла кошик з фруктами.

— Прошу, пригощайтеся. Батьку, дозволь мені послухати про що розповідає наш рятівник. Звісно, якщо це не якісь великі таємниці, — промовила з сарказмом.
— Шамане, ви не заперечуєте?
— Шаман? То ви жрець?
— Просто мене так звати. Вас – Ніка. А у нас Ніка – це богиня перемоги. Отже, ви богиня.
— Ніяка я не богиня, — ображено відповіла вона.

— Не треба ображатись. Адже ти сьогодні воювала, як справжня богиня. Я захоплююся твоєю сміливістю та вміннями. Адже ти єдина, кого вороги не змогли вразити.
— Якби ви не розчленували їхнього ватажка, то не бути мені живою, тим більше з пошкодженими копитами.
Сіг уважно подивився на її задні копита.

— Батьку, я говорю чисту правду. Я розбила копита про броню ворожого ватажка, проте за мить вони виявилися цілими і неушкодженими. Мабуть, за таке чудове зцілення я маю дякувати Шаманові.
— Це все дрібниця. Все гаразд, що вдало закінчується. Сігу, ви хотіли побачити до якої цивілізації я належу? А ця юна леді не злякається? — Ніка зневажливо пирхнула. А Сіг лише поблажливо посміхнувся. Я створив голограму двох людей. Дівчину та хлопця.

Ніка почала повільно обходити навколо голограми, якось незвично постукуючи копитами. Сіг дивився уважно і, здається, навіть не дихав. Поки вони розглядали, довкола стовпилися кентаври. З-під них, смішно витягнувши голови, з цікавістю дивилися кентаврята. Проте варто було Сігу лише глянути на них, як кожен відвертав голову вбік, ніби його абсолютно не цікавила незвичайна голограма. Лише кентаврята не реагували на суворий погляд ватажка, а продовжували дивитися не приховуючи цікавості.

— У вас усі ходять у броні? Чи це ваші правителі? — поцікавилася Ніка.
— Броня? — нарешті, до мене дійшло, що вона прийняла одяг за броню, — це не броня, а повсякденний одяг звичайних людей.
— Людей?
— Так називається моя цивілізація. А одяг потрібний для того, щоб захищатися від холоду чи спеки. А також через моральні принципи, щоб приховувати від сторонніх поглядів органи розмноження. Хоча ми людьми називаємо себе лише на цій планеті, яку назвали Земля. А цивілізації з інших планет називають нас Землянами. Розказувати далі?

— Про це не всім. Але мене цікавить, які ще цивілізації мешкають на Землі?
Я створив кілька голограм з зображенням людей-кішок, людей-змій, сфінксів, гарпій.
— За далеким стійбищем багато місяців тому бачили цих, — сказала жриця. Потім показала на людину-змію, — мати моєї матері розповідала, як легенду, про такі незвичайні образи. А також те, що з ними краще не зустрічатись. Вони дуже сильні та жорстокі маги. Про таких я нічого не чула (вона вказала на сфінкса), — а оце жителі пекла, — її палець уткнувся у зображення гарпії,— зустріч з нею негайно призводить до смерті.

Незабаром усі розійшлися до вогнищ. Поряд залишився лише Сіг та Ніка. Після ситної вечері Сіг, наказавши комусь з кентаврів стежити за багаттям, кудись попрямував, показавши, щоб ми йшли за ним. Незабаром він мчав легким галопом з величезною швидкістю. Дивно, проте Ніка не відставала, а мчала так само легко, як і її батько. Я, зрозумівши, що так витрачу надто багато енергії, перейшов на левітацію. Сіг, не чуючи за собою ще одного тупоту, озирнувся.

На мить промайнув подив і він, не знижуючи швидкості, помчав далі. Лише Ніка з цікавістю поглядала на моє пересування без звичного для неї галопу чи рисі. Але запитань не ставила. Віддалились кілометрів на двадцять. Несподівано Сіг зупинився. Його дихання було спокійним, розміреним, ніби й не було дивовижної біготні.

— Шамане, у мене є кілька запитань. Задавати їх своїм чи обговорювати з ними не можна. Втрачу довіру. Хоча ви можете заперечити, що ми не вдвох, а втрьох. Вся справа в тому, що ці запитання спочатку виникли не в мене, а в Ніки. А їй брехати чи розповідати неперевірену інфу не маю права. По-перше, наше походження. Те, що стверджує жриця, є бездоказовим. Ніби ми вийшли з води на сушу і акліматизувалися, так і не повернулися у воду. І друге – наша планета. На чому або на кому вона спочиває і чи можна з небес зривати зірки. Адже часто можна побачити, як падає зірка.

— Сігу, ви впевнені, що хочете знати правду?
— Так, дуже. Але це не означає, що я про це трубитиму всій отарі.
— Я теж не з балакучих, — запевнила Ніка.
— Гаразд. У такому випадку прошу нічому не дивуватися. Я вас зараз перенесу у свій корабель. Там ви отримаєте усі відповіді.
— Мені байдуже, але я переживаю за Ніку.
— Сігу, це цілком безпечно, — перемістився разом з ними в командну рубку Мотрійки.

— Ласкаво прошу на борт, Сігу. Ніко, радий вітати вас у себе на борту, — зазвучав голос бортового комп'ютера мовою кентаврів.
— Хто це говорить? — з побоюванням вимовила Ніка, озираючись на всі боки.
— Що це за помешкання? — Сіга цікавило інше питання.
— Мотрійко, ти чув, які питання цікавлять наших гостей. Дай відповідь на всі та продемонструй.
— Виконую, — безпристрасна відповідь.

— Вас цікавило питання про Землю. Подивіться у оглядове вікно. На тлі чорноти ви бачите плескату кулю, оповиту блакитним серпанком. Це і є Земля. З поверхні ви бачитимете все через повітря, тому вам небо над головою здається блакитним. Ми ж знаходимося за межами атмосфери у безповітряному просторі чи інакше у космосі.

Як бачите, куля ні на чому не лежить. Вона ніби невагома. Насправді планета літає довкола сонця. Воно набагато більше. Подивіться праворуч на сонце. Боятися не варто. Моє скло автоматично затемнюється, щоб не пошкоджувалися очі. Саме від того, що Земля мотається навколо сонця, а сонце намагається її утримати і складається враження, ніби вона зависла. Зміна дня і ночі походить від того, що вона ще й сама обертається. Ви можете мені не вірити і вважати, що я вас обманюю і показую не вашу планету. А тепер подивіться.

Враження таке ніби планета почала наближатися до нас (насправді це лише оптичний обман, а корабель привів у дію потужну оптику). Ось вона вже займає весь екран. Ось з'явилися хмари. Огляд почав зміщуватися в бік, переходячи на неосвітлену частину Землі.
— Вмикаю нічний огляд, інакше ви вночі нічого не побачите.

Все набуло блідо-фіолетового відтінку. Здавалося, ми пролетіли крізь хмари і почали опускатися до поверхні. Явно проглядалися великі багатовікові ліси. Масштаб змінювався доти, доки склалося враження, що ми перебуваємо між кронами дерев. Огляд знову почав зміщуватися. Нарешті ми побачили кілька вогнищ.

— Дуже схоже на розташування нашого стійбища, — задумливо промовив Сіг.
— Все вірно. А ось багаття, біля якого ви знаходились.
— Точно це те саме місце. Батьку, бачиш ці витоптані місця. Там стояли усі цікаві. А ось прим'ята трава, де ми знаходились. Бачиш, Ігогор поскакав до себе. Я його впізнала, – азартно вигукнула Ніка.

— Дуже незвично та незрозуміло. Я спершу не повірив. Але наближення довело, що це дійсно наша планета.
— Зірки, які ви бачите у ясні ночі, такі самі сонця, як і наше. Але вони знаходяться дуже далеко. Тому і здаються маленькими. До того ж у космосі літає багато сміття, як від діяльності розумних істот, так і природне каміння різних розмірів. І літають вони у найрізноманітніших напрямках. Ті, які потрапляють в атмосферу, згоряють від тертя об повітря. Те, що від тертя предмети розігріваються, ви чудово знаєте. Ось ви й бачите розчерки в небі від таких згорілих камінців.

— Щодо планети, то зрозуміло. Далі розвивати тему нема рації, і так голова йде обертом. А що з походженням?
— Командоре, розповідати?
— Так, розповідай. Не дражнися. Але з доказами.
— Тоді доведеться показати інфу з паралельного Всесвіту.
— Показуй.

— Ніко, Сіге, смію вас розчарувати, але вас створили штучно. І не тільки вас, а й інші цивілізації, які мешкали на Землі. Чому ті, що жили, а не ті, що живуть? На жаль з усіх цивілізацій у далекому майбутньому виживуть лише представники людей. Усі інші зникнуть. Причина мені невідома. Ми з Шаманом не відвідували часів, коли сталося зникнення. А те, як створили людей, я вам покажу.

Я навіть не очікував, скільки інформації збереглося від перебування в паралельному Всесвіті. Мотрійка показав записи з коконів, а туди ці записи потрапили з пам'яті Папая. Показав, яким чином біолог Людин, створював людей, як робочу силу. Як викрутився, створивши негрів та мулатів.

— Вашу цивілізацію, а також цивілізації людей-змій, людей-кішок, сфінксів, гарпій та інших, створював хтось дуже злий на своїх побратимів. Тому він поєднував людську подобу з тваринами. Наприклад, ваш вигляд, це людина, об'єднана з конем, люди-змії зі зміями, з кішками, з птахами. А у сфінкса взагалі змішав дуже багато.

— Значить ми майже тварини, — похмуро промовила Ніка.
— Ні, ви розумна істота і не має значення, який вигляд ви маєте, — заперечив їй, — подивися, яку різноманітність цивілізацій лише я зустрічав.
Перед поглядом кентаврів постали: Арихон і Каркарон, Кирсір та Паратіктель. А коли промайнув образ Мора, кентаври закричали:
— Поверни. Покажи знову.

Перед нами постала голограма Мора у його зовнішності північного довгошерстого оленя.
— Він дуже схожий на нас.
— Це один із його рідних образів, а ось другий його вигляд.
З'явилася голограма друна.
— Друїд, — в унісон закричали кентаври.
— Ви знаєте, де їх знайти?

— На жаль, не знаємо. Декілька разів вони рятували наших мисливців від ворожої атаки. Та вони як примари. Невідомо, звідки з'являються. Тим більше, незрозуміло, куди зникають. Дуже хотілося б з ними подружитися.
— А мені б хотілося їх побачити. Ви можете показати місце, де ви їх бачили?
— Звісно. Навіть я запам'ятала, коли батько привів мене на те місце. Хоча для цього потрібно повернутись до стійбища.
— Без проблем. Мотрійко, швидко голограму!

Якийсь час кентаври дивилися на зображення. Потім Сіг сказав:
— Дорога вправо вгору, — я розвернув голограму потрібним напрямком вгору. Потім почав повільно рухати зображення. Ніка, побачивши, як я це роблю, сказала:
— Можна я сама?

— Прошу, — я поблажливо посміхнувся і відійшов убік, уявляючи, як зараз руки дівчини «проваляться» крізь голограму. Хоча те, що вона робила з голограмою, мене шокувало. Вона керувала зображенням не гірше за мене. Притому переміщувала зображення, ніби мчала галопом. Хоча, звикнувши до управління, вона збільшила швидкість пересування. І тепер ніби левітувала. Адже швидкість галопу виявлялася в кілька разів повільніше.
— Не поспішай, проскочиш потрібне місце, — попередив Сіг.

— Не проскочу, — впевнено заявила дівчина. До того ж вона повертала голограму так, що здавалося, ніби вона дійсно рухається знайомою місцевістю. Несподівано рух уперед припинився і вона неквапом почала обертати голограму, ніби оглядаючись.
— Тут, тут і тут, — впевнено показала три точки.
— Мені здається, що третій був трохи далі. Між тими кущами, — заперечив Сіг.

— Мотрійко! Пошук!
— У цих координатах нікого не виявлено.
— Розшир зону пошуку!
— Виконую.
Масштаб почав змінюватись, навіть періодично колірна гама змінювалася. Це корабель змінював методи пошуку.
— Виявлено скупчення живих істот.

Спочатку через густі крони дерев неможливо було побачити що-небудь, проте поступово, у міру того, як бортовий комп почав вмикати різні фільтри, побачили спочатку розпливчато, а потім досить різко, ніби навели фокус у фотоапараті. Близько двох десятків друїдів. Більшість з них спали у кронах дерев. А дехто перебував на варті.

— Молодці. Навіть уночі охорона не дрімає, — не втримався від зауваження кентавр, — але як ви їх змогли виявити? Хотів би і я так виявляти будь-яку живу істоту.
— Пояснювати довго і для вас нецікаво, якщо після цього ви не отримаєте відповідних навичок.
— Шамане, а ви не могли б нас навчити? Не всьому, що вмієте самі. А хоча б тому, як перерубати найміцнішу броню, так, як ви це зробили в бою. Чи як захиститись від великої кількості вбивчих стріл? Чи не просто лікувати, а повертати до життя вже мертвих, які загинули від будь-якої зброї?

— Ніка! Не будь нахабною! — невдоволено гаркнув Сіг.
— Чому ж? Бажання цілком обґрунтоване. Звісно, я можу зробити вас набагато сильнішими, передати вам багато навичок, якими володію. Проте основний захист не може виготовити навіть мій кораблик. Адже я за вашими поняттями в непробивній броні.
Ніка з Сігом уважно поглянули мене.
— Шамане, ви й зараз у цій броні? — недовірливо поцікавився кентавр.

— Вдарте мене, але тільки сильно.
— Це буде нечесно. Адже мої кисті у броні.
— Я теж у броні. Просто ви її не бачите.
Кентавр у півсили приклався, цілячись у груди. Тієї ж миті з великими труднощами придушив крик від болю, що пронизав його. Він розтрощив свій кулак.

— Замри! — Той слухняно застиг. Пару миттєвостей і кістки зрослися, біль перейшов лише в невелике печіння на деякий час.
— Неймовірно, кисть знову ціла. Але ж такі пошкодження загоюються кілька місяців.
— Батьку, коли я розбила копита об ворожу броню, це було явною поразкою, проте вони за кілька миттєвостей зажили. І це не моя здатність. Хоча я тоді й не помітила зайвих рухів Шамана, але я впевнена, що це він вилікував та врятував мене.

Я замислився. Поки роздумував, кентавр поставив ще одне запитання:
— Чому ви вирішили допомагати нам, а не ворогові?
— Чесно?
— А як інакше?
— Боюся, що вам моя відповідь може не сподобатися. Насправді я нікому не збирався допомагати і взагалі втручатися у розбірки місцевих. Адже я перебуваю тут у минулому, а втручання може змінити майбутнє. Але те, що вони захотіли вбити ваших дітей, змусило мене змінити своє рішення. Та я й не шкодую, що втрутився. У будь-якому випадку діти – це майбутнє. Принагідне запитання: вас не почнуть розшукувати в стійбищі?

— Після зміни вартових можуть помітити нашу відсутність, хоча тривогу не підніматимуть до ранку.
— Ясно. Просто для здійснення всього, що просила Ніка, потрібен час. Хоча можна, та й треба мотнутися за часом у минуле, а по завершенню повернутись. В сьогоденні пролетить лише мить. Але мені знадобиться помічник. Точніше помічниця з мого часу. Якщо вона погодиться, то все вийде.

Вираз обличчя Сіга був незворушним, а думки заметалися, як щиглики в клітці:
— Звісно, ​​дуже хотілося б бути сильнішим за майстернішим, мати такі навички, як у Шамана. Але це все доведеться приховувати.
А Ніка дивилася з таким благанням в очах, що відмовити неможливо.