Допомога.

  Саме цієї хвилини Деймон перестав почуватися кривдником або вигнанцем, котрим був завжди.

 Стіни замку не впали, бо вона все ще була з Деймоном. Вона віддалася йому.

Що було головним? Питання без відповіді.

Страшна слабкість та безнадійність пройшли.

 Якби б тільки усвідомити, що це не сон.

 Що вона дійсно сама прийняла рішення, що вони одружаться. Цей шлюб буде добрим, ідеальним...Адже, що могло бути краще, ніж її вранішні розповіді та щаслива усмішка. Очі, як намистинки, а тіло...

 Тіло, майже як у богині і тепер вона буде належати тільки йому.

 Без сварок, гніву та усіляких розбіжностей. Деймону Таргарієну, ніби хтось дійсно вправив мізки. бо чоловік усвідомив... Трон - не головне, бо правління почекає. А вона ні...

Прийняти правильне рішення зробити, багатий пір. *

 Що було головним?

 На диво гніву він не відчував, а от розпач так. Так, але якби б з ним був його слабкодухий, чуттєвий брат було б гірше. Він вагався. Ерік опустив очі, але він мав прийняти цей факт.

 Ерік Каргілл знаходився тут недовго...Чи так здавалося ?

 Знаходячись в ув'язненні розумієш, як це нелегко. Гидко...та не прийняти той факт..як скора смерть...

Але ж що далі? Крім печалі, а потім сказ? Пекло? Заради  родини Ерік Каргілл пообіцяв собі, що навіть, якщо він помрейого родина ніколи не буде у скруті. Замислюватись про своє майбутнє, це було важко, болісно. Ерік, брат Арріка бажав здобути спокій. Хоч перед смертю.

 Чи є шанс?

 Дзвін повторився. Одна з веж "голосила", люди скупчувались... Подавали сигнали, кричали...

 Дзвони на верхівці тої вежі співали. А потім ще одна вежа зайнялася від галасу. Вона завжди була напоготові, але Місарія ризикувала.

 Хоч вже й довгенько була у цій справі, але насправді Місарія не дуже сподівалася на успіх. Проте, як то кажуть Доля любить таких.

    Бенкет, банкет*