- Я підкоряюсь тобі.

 Ти приповзеш прямісінько сюди. До своїх предків, до того самого потрібного крову.                                            - Ти ж бо не брехун чи підла людина.. Чи не так, Деймоне?                                        

Промовляючи ці слова дівчина доволі добре усвідомлювала, що на неї чекає.          

 Якось Рейніра Таргарієн сказала, що ніколи не стане грати в магію чи інші темні ігри... Мабуть скоро це справдиться.                                              

 Час йшов, а дії Деймона Таргарієна стали зовсім не раціональними та дивними, бо він був "не зовсім хороший хлопчик".                                                      

Деймон, як і його батько лише робив гарні вчинки, приймав славу, брав, те що йому належить. Навіть якщо це "належить" йому не пасувало...та не належало.

 Інколи між письменництвом та прибиранням за драконами, Рейніра міркувала, яким би світ став без Деймона Таргарієна, сина легковірного Бейлона Таргарієна... Сумним? Було б їй сумно ?                            Чи вона б змогла жити без його посмішок та листів ?                                      

Складно було зрозуміти, що замасковані записки не скінчаться. Вони вже знайшли почуття, те саме завітне почуття, яке об'єднувало дім Джейхеріса I.                                                    

 Вічність, а для Рейніри та Деймона це виявилося усім. Нескінченність та дні радості.                                  Навіть після перших місяців спільного життя та дитини...це не припинилося. А Деймон все шепотів...Ніколи...Ні в якому зі світів...                                                        

  - Це не припиниться - Рейніра відповідала та обіймала.                                

 Поки існувала Рейніра, поки вона розквітала та нарощувала свою владу під його керівництвом, Деймон мав надію.                                                                

 Він не лякався ні довгих ночей, ні того лиха, котра несла його спадщина. У них була сила та вірність. У них було дещо більше за їхній дім, та спадщину. Любов.                                                      

 Ніч спадала, а сну все не було. У якийсь момент бродивши по залу, він зупинився й визирнув у криве вікно. Стіна біля вікна була так само викривлена, понівечена, як і його власна шкіра на плечі та стегні.     Недалеко над дахами, там унизу можно було розгледіти зорі. Повітря тремтіло, а десь там попід тими темними дахами збиралися, виходили у пітьму люди. Облич їх не було видно, обличчя вкривали тіні та велетенські накидки, вони змовлялися, утворювали коло.              

Чаїлися та розмовляли, продумували, як повбивати його, й його сім'ю усіх тих, кого Деймон любить, як знову позбавити його корони.                              

На іншій стороні вулиці, там де починався пустир, (але ще були ворота) плакала дівчинка з хлопчиком. Десь ще працював пекар, літній чоловік, який хотів встигнути та напекти побільше хліба. 

 Удалині (там де ще не починався ліс) сидів чоловік, обіймаючи меч він перераховував гроші, порпаючись у кишенях витягав маленькі мідяки. Біля його ніг валялася голова, але чоловік не звертав на те уваги, й продовжував перевіряти чужі кишені.                                  

 Замок наче занімів, Деймон все вдивлявся удалечінь, але навіть не усвідомлював, що за ним самим спостерігають. Він ніколи не давав вибору, інколи давав якісь обіцянки. Але обіцянки обіцянками, а слово яке вдасться дати й зберегти (коханій жінці), то зовсім інше. Що він міг обіцяти?                  

 Окрім, свого меча та грошей? Деймон був аж занадто дорослим, щоб здогадатися... Пристрасть швидко з'являється.                                                

Але чи триватиме вона роками? Адже навіть вітри та багато зим з часом зникають, зчезають, щоб впасти у пітьму.                                                            

 Чи була навколо нього та пітьма? Деймон завжди її оминав, але на початку її й не було.                               Замок був оповит нічними нитками. Крізь дим та далекі непроглядні хащі, визирав один старець. Чоловік дуже похилого віку розкладав попід деревом тарілки, прикликаючи хлопчика, він кашляв.            Дитина, мала світло-фіалкові очі та трохи нерозуміючий погляд, очікуючи на свій шматок.                        Від нетерплячки дитя знову й знову похитувало головою, вичікуючи та трохи нерозуміючий погляд, очікуючи на свій шматок.                                              

 Від нетерплячки дитя знову й знову похитувало головою, вичікуючи та дивлячись на окроплені кров'ю долоні старої людини. Той старець обережно розподіляв м'ясо, шматки засоленого барана добре смакуватимуть... Хоч вони й не такі свіжі, як ті страви, які приносять невгамовному принцу Деймону Таргарієну. Деймон позіхнув.          

Він пригадував, що й Рейніра колись була слабкою та погано тримала зброю, Деймон пригадував, як вони полювали...                                                  

Вона ніколи не встигала вчасно. Встигнути за Деймоном, хоробрим драконом можливо лише у снах. Його зваблювало, та її ніжність, непевність та якась незбагненність.                                  

 Вона ніколи не була ворожа.                          

 Деймон чув, як наймолодший з лордів Мандерлі кахикає та крадеться, чимчикує собі, щоб розставити ще більше нових свічок. Вони або зламаються, або затухнуть.                            

 Як і люди тут. Деймон доволі добре усвідомлював, що батьку Мандерлі недовго ще залишилось. З таким харчуванням, брудною водою та й поганським кліматом...                                  

 Чого б ще очікував той мейстер-Мандерлі-старець?        

   Він все стирчав тут без діла, дивлячись на спотворену, зруйновану башту за декілька метрів від себе. Цього разу його наполохав не вітер, а її несамовита ніжність. Її руки лягли на його спину, зачепилися за шию....