У кожному місті є місця, куди ніхто не ходить.
Не тому, що там небезпечно - просто не ходять. З якихось причин, які вони самі навіть і не усвідомлюють, люди оминають такі місця.
У Полтаві я знав одне таке. Воно знаходилося між старими гаражами й залізничною колією поблизу Київського вокзалу. Якщо пройти від приватного сектору, звернути біля шиномонтажу, а потім ще хвилин десять йти вздовж колії, можна було побачити паркан. Абсолютно звичайний: сітка-рабиця, бетонні стовпчики, зверху кілька рядів іржавого дроту. За ним росли дерева. Більше нічого - принаймні так здавалося. Огороджена ділянка була зовсім маленькою - там могли б поміститися хіба що ще парочка цегляних гаражів.
Я вперше побачив це місце ще дитиною. Ми з батьком тоді трохи заблукали в незвичному для себе районі, коли поверталися від бабусі. Я помітив паркан і хотів підійти ближче. Батько взяв мене за руку.
- Ходімо звідси. Нам не слід тут вештатися.
- А що там?
Він навіть не подивився в той бік.
- Нічого особливого.
Я запам'ятав саме це слово. Нічого… Не “там закрито”. Не “туди не можна”. А “нічого особливого”.
Нічого… Дорослі іноді використовують це слово, коли дуже не хочуть, щоб ти поставив наступне незручне запитання.
***
Через двадцять років я знову побачив той паркан. Тепер ми жили в районі Інституту зв’язку, відвідували “Акварену”, тож в тому районі бували регулярно. Одного разу я повертався після тренування пізно ввечері й вирішив зрізати дорогу. Після чергової тривоги місто ще не встигло заснути. Десь працював генератор, у дворах блимали ліхтарі, а над дахами висіло чорне небо без жодної зорі.
Світло вимкнули, ліхтарі не світили, тож я йшов майже навпомацки. І опинився біля старих гаражів. Паркан стояв там, де я його пам'ятав, тільки тепер він здавався значно старішим. Сітка провисла. Бетонні стовпчики потріскалися. Дріт зверху був майже весь обірваний. За парканом там само росли недоглянуті дерева.
Сам не знаю чому, я посвітив телефоном. За деревами була темрява. Світло ліхтарика ніби губилося в ній за кілька метрів. При такому освітленні огороджена територія здавалася величезною, набагато більшою, ніж просто ділянка для двох гаражів.
Я вже хотів піти, коли побачив дорогу - вона починалася прямо за деревами. Вузька. Асфальтована. І на ній стояв автомобіль - стара “копійка” блакитного кольору. Я знав цю машину - це була машина мого батька! Я не міг помилитися. Не знаю, як я розгледів це у світлі телефонного ліхтарика, але я побачив ті самі подряпини на лівому крилі, ту саму вм'ятину на дверцятах водія… І номери - це були його номери!
Я зробив крок до паркану, присвітив ліхтариком. Машина зникла. Разом з дорогою. За сіткою знову були тільки дерева.
***
Тієї ночі я майже не спав. А вранці знайшов і почав переглядати старі фотографії. На одній батько стояв біля своєї машини. Я збільшив номери - збігалися. Мені стало моторошно. Батько загинув сімнадцять років тому. Машину продали через два місяці після його смерті. Я довго дивився на фотографію, а потім помітив дещо дивне. Позаду батька був паркан - той самий. Я був майже впевнений.
Я перевернув фотографію. На звороті стояла дата:
1981
Я довго дивився на неї. Мені було тоді ще тільки… Я порахував: сім років. Почекав. Порахував ще раз: сім. Я добре пам'ятав той день. Ні, не той день. Я не міг пам'ятати ту фотографію. Але пам'ятав. Пам'ятав батька біля машини. Пам'ятав сонце. Пам'ятав, як він, сміючись, посадив мене на капот. Пам'ятав навіть запах бензину. Тільки на фотографії мене не було…
***
Я почав шукати. Не знаю, що саме я хотів знайти. Підтвердження, що все це випадковість? Що та машина за парканом мені просто примарилась? Якісь пояснення? Можливо, просто хотів довести самому собі, що все це дійсно було. Що мої спогади мене не зраджують…
Фотографії, старі карти, супутникові знімки… В Мережі я знайшов численні згадки про паркани. Їх було багато. Дуже багато. Аж надто багато. Всі знають про знаменитий австралійський паркан, але як виявилось, вони є у різних країнах. В Австралії. Канаді. Німеччині. США. Бразилії. Японії. Іноді вони тягнулися на десятки кілометрів. Іноді стояли посеред міста. Іноді - посеред лісу. А іноді - там, де їх взагалі не мало б бути. На військових картах деякі місцевості з парканами були позначені просто як “закриті для відвідування”. Як в Австралії - без пояснень.
Вони існували у різні роки. Я знайшов згадки про них у газетах ще з початку минулого століття. Люди описували дивні речі за ними - будинки, яких не існувало, дороги, що вели в нікуди, своїх мертвих родичів і друзів, навіть самих себе. Останнє повторювалося найчастіше. Я почав думати, що ці паркани не просто огороджують території - вони щось приховують.
Я знайшов один старий форум. Хтось написав: “Не перелазьте через паркан. Те, що ви побачите, той, кого ви там зустрінете, може знати про вас більше, ніж ви самі.” Інший відповів: “Бо це і є ви”. Повідомлення було написане дванадцять років тому. Але через кілька хвилин з'явився ще один коментар - від того ж самого користувача: “Не зовсім…”
***
Наступного дня я повернувся до паркану - цього разу з камерою. І рулеткою. Не знаю навіщо - мабуть, просто хотів переконатися, що це все ж таки звичайний паркан. Відстань між стовпчиками була два метри. Висота - два з половиною. Я обійшов його, і знайшов хвіртку - вона була відчинена. Я не пам'ятав її, був певний, що ніякої хвіртки там ніколи не було - просто глухий старий паркан.