Я знаю

Привіт. Я Орест, і я знаю, що наш світ несправжній.

Ім'я красиве. Принаймні так запевняє мама. У школі так не думали. Всі молодші класи я постійно отримував на горіхи. Батьки в мене були оригіналами. Хотіли дати мені суто українське ім'я. Не Максим, не Артем, не Андрій. Орест. Я довго через це їх не любив. Тепер іноді думаю, що вони знали щось таке, чого не знав я. Орест означає “горянин”. В дитинстві мама частенько говорила мені: “з вершини гори видно те, що залишається невидимим для людей внизу”. 

Перший дивний випадок стався за містом. Я їхав без певної мети - просто раптом захотілося кудись податися, подалі від будинків, людей, шуму. Не знаю чому, я подумав:

А що буде, якщо я не буду думати, куди їду? Не ставитиму мети? Ні про що не думатиму - просто їхатиму вперед?

Я не вибирав дорогу. Не згадував, де вона закінчується, де треба повернути. Не уявляв, що буде за наступним поворотом. Просто їхав уперед.

Я проїхав ще кілька кілометрів. Спочатку все було як завжди - дорога, відбійник, узбіччя, дерева. Потім дерева зникли. Вірніше, не зникли - їхній вигляд змінився. Одне раптом стало пласким, наче намальованим. Друге розсипалося на дивні геометричні форми, стало грубим, полігональним.

Я загальмував. Дорога закінчилася. Попереду було поле. Тільки це вже не було полем -  поверхня землі вкрилася тонкою сіткою. Зелена текстура, натягнута на невидиму поверхню. Червоні, зелені та сині лінії сходилися в точки, десь внизу миготіли цифри. 

Я вийшов з машини. Зробив крок, і побачив те, чого не повинен був бачити - за полем не було нічого. Ні лісу. Ні дороги. Ні неба. Просто сірий простір.

А потім усе зникло - поле знову стало полем. Я поїхав додому, і того вечора вперше подумав, що живу в симуляції. Наступні кілька місяців я намагався довести, що помиляюся. Я не помилявся. Наш світ справді був несправжній, кимось створений. Тільки я спочатку неправильно зрозумів ким.

Я думав про комп'ютер. Про сервери. Про величезні бункери десь під землею, де тисячі машин прораховують кожен наш рух. А потім знайшов старі наукові роботи про розподілені обчислення. І зрозумів - для такої симуляції не потрібен один величезний комп'ютер. Потрібні мільярди маленьких. І найпотужніші з них уже існують - людські мізки. 

Я спочатку вирішив, що це означає капсули. Тисячі людей, підключених до машин, як у «Матриці». Але це було б надто просто, і надто красиво… Реальність… Ніхто не знає яка вона. Ніхто не знає, де ми знаходимося. Але одне я зрозумів - ми не живемо всередині машини - ми і є машина. Її частини. Складові. Кожна людина - окремий вузол. Пам'ять, обчислення, прогнозування, корекція помилок.

Я довго сидів перед екраном і дивився на цю фразу. Потім подумав про людей. Про маму. Про сусідів. Про жінку, яка щодня продає каву біля мого будинку. Якщо світ - симуляція, чи всі вони справжні?

Я почав придивлятися. Деякі люди поводилися дивно - так, наче знали наперед, що я скажу. Деякі повторювали ті самі слова. Один чоловік тричі за день проходив повз мене в одному й тому ж напрямку, і в одному й тому ж одязі. Я вирішив, що це NPC. Система створює персонажів, коли вони потрібні. Наповнює ними вулиці. Дає їм роботу. Спогади. Сім'ї. Життя. Але всередині - порожньо. Серед нас є NPC! Не знаю, скільки - може, половина. Може, дев'яносто дев'ять відсотків…

Це пояснювало багато чого. Потім я вирішив дещо перевірити. Одного ранку я перестав думати про сусіда. Не дивився на його двері його квартири. Не згадував його ім’я. Не думав про те, що він взагалі існує.

Через три дні його квартира була порожня. Я запитав у мами:

- А ти пам'ятаєш мого сусіда?

Вона подивилася на мене.

- Якого?

Я назвав його ім'я. Вона похитала головою.

- Оресте, у тебе ніколи не було сусіда з таким ім'ям.

Тоді я зрозумів - я можу змінювати світ! Я почав експериментувати. Маленькі речі - зникла чашка, фотографія, яка змінилася, інший напис на рекламному щиті… Я зрозумів, що якщо думати про якусь річ - вона з’являється. Якщо уявити людину, якої ніколи не існувало, - іноді вона приходить у твоє життя. Якщо перестати думати про щось… воно зникає.

Одного разу я навіть уявив двері там, де їх ніколи не було. Наступного дня вони з’явилися, але я побоявся їх відкривати - не був певен куди потраплю й чи взагалі за ними щось є - думав же я тільки про двері…

Я був упевнений, що зрозумів принцип - світ і усе в ньому існують доти, доки ми про це думаємо.

Соліпсизм. Концепція інтерсуб’єктивності. Як виявилось, це не філософські ігри, а фізичний закон. Згадав шкільну фізику. Дослід Юнга. Я чіплявся за все, що могло підтвердити мою теорію. Мені здавалося очевидним: немає спостерігача - немає об'єкта. Немає думки - немає реальності…

Я майже повірив, що став адміністратором реальності, а потім знайшов файл. Він лежав на Робочому столі мого комп'ютера. Я не створював його. Назви не було - тільки розширення md. Усередині - кілька рядків.

СИСТЕМА В ДОПУСТИМИХ МЕЖАХ СТАБІЛЬНОСТІ

Нижче:

СУБ'ЄКТ: ОРЕСТ

Ще нижче: