Відлуння майбутнього

Перше зображення Марса він знайшов у коробці з негативами. Коробка стояла на самому дні дальньої металевої шафи, серед документів, які ніхто не відкривав понад тридцять років, а може й значно більше. Він знайшов її випадково. Точніше, через помилку - потрібний йому файл мав неправильний індекс, архівна система не змогла його прочитати, і довелося шукати оригінал вручну. Але те, що він знайшов, було дивним.

На конверті стояло: 17.08.1998. Дата здалася йому знайомою. Він потер лоба - точно, місія STS-88 - супутник “Чорний лицар”! Цікаво… Як і безліч його однолітків, він з дитинства марив космосом, мріяв стати космонавтом. І так само, як його однолітки, врешті решт “переріс” це, і обрав земну професію. Та й людство в цілому, схоже, теж втратило інтерес до зірок. Люди перестали дивитися на зорі, занадто зайняті гонитвою за вигодою, брудними іграми в політику, і масовими вбивствами… 

Він підніс негатив до світла. Спочатку нічого особливого не побачив. Червона поверхня. Марс? Не може бути! Каміння. Далекі гори. Пил. Потім помітив конструкцію - невеликий герметичний модуль. Потім - ще один. І ще.

Він вставив негатив у сканер. Зображення з'явилося на моніторі. Він збільшив його, і завмер вражений. На Марсі стояли люди. Двоє. Один з них тримав прапор, але це був дуже дивний прапор - він не належав жодній з відомих йому країн. На білому фоні було зображене синє коло зі знайомими контурами континентів.

Інший, чи може, інша - шоломи не давали детально роздивитися обличчя - дивився в бік камери. Позаду них, на горизонті, виднілися десятки куполів. Не база - місто. Справжнє місто. На Марсі. Він подивився на дату ще раз.

1998

Потім перевірив каталог документів з коробки. Решту вмісту архівної шафи. Потім - базу космічних польотів. Він чудово це знав, але все ж таки ще раз переконався - першої людини на Марсі не було. Навіть близько. Він нервово засміявся. Підробка. Звичайно ж, підробка! Геніальна, дуже якісна, але підробка. 

А потім він помітив на краю кадру маленьку деталь. Тінь. Він збільшив знімок. Порахував кут. Перевірив положення Сонця. Посидів нерухомо кілька хвилин, і порахував ще раз. І відчув, як усмішка зникає з його обличчя. Фотографія була справжньою.

***

Старий прийшов наступного дня. Ніхто не знав його імені, і яку посаду він обіймав, але його часто бачили в приміщенні архіву. Старий прийшов сам. Без охорони. Просто зайшов і попросив показати йому негатив.

- Звідки ви дізналися?

- Я довго цього чекав. Дуже довго...

- Чого саме?

Старий подивився на плівку.

- Що хтось її знайде.

Він дістав з портфеля конверт. Поклав на стіл. Потім ще один. І ще.

- Що це?

- Фото, роздруковані з архівних негативів.

Старий розклав їх перед ним. На кожному була дата. Роки. Десятиліття. Різні країни. Різні люди. Але всі фотографії мали одну спільну рису - на них було зображено те, чого в їхній історії не існувало. Не могло існувати.

Марс. Місяць. Антарктида, вкрита містами. Орбітальні готелі і поселення. Величезні сонячні електростанції в космосі - “рій Дайсона”, згадав він прочитане. Діти в школі на Місяці. Дослідницький корабель біля Сатурна. А на одній фотографії - Земля. Без країн і кордонів. Взагалі. Світло розтікалося материками майже безперервно.

- Це паралельні світи?

- Можливо, але я так не думаю.

- Звідки ці негативи?

Старий усміхнувся.

- Оце правильне питання.

Він підняв одне з фото, подивився на нього, покрутив в руках.

- Гілка реальності може зникнути, і іноді разом з нею зникає все. Люди. Події. Міста. Пам'ять. Без жодного сліду.

- А іноді?

Старий поклав фото назад.

- Іноді щось залишається. Тінь.

- Як цей негатив?

- Відлуння. Спогади про майбутнє, якого не було. Майбутнє, яке у нас украли. 

***

Вони сиділи мовчки, і розглядали фото.

- Скільки їх було? - запитав він.

- Негативів?

- Гілок.

Старий подивився на нього.

- Більше, ніж ви можете уявити.

- Мільйони?

- Значно більше.

- І всі вони...

Старий дістав цигарки. Запалив. Затягнувся, випустив дим. Похитав головою.

- Більшість гине сама.

- Чому?

- Бо людство недосконале. Ми страждаємо від параної, ненависті, ксенофобії…

Він подумав, що це звучить майже буденно.

- А ті, що не гинуть?

Старий довго мовчав.

- Ті, що починають ставати кращими - кращими для нас - гинуть частіше.