ВСЕ НЕ ВИПАДКОВО

В наших людських життях майже не існує випадковостей. Чим довше я у магічному ремеслі, тим більше бачу в усьому причинно-наслідкові зв’язки. Система древня, як початок буття, незримою рукою веде кожного смертного задуманим шляхом, при цьому даючи оманливий вибір. Адже всі ймовірні вибори давно пораховані та узрілі однією з вищих істот. Є кінцева крапка прибуття і лиш маршрут та його довжину залишається обирати нам. За це право я й боротимуся допоки перебуватиму у людському тілі. За право самостійно обирати свої шляхи, хай і запропоновані Цитаделлю Долі.

***

Якщо з Тіффі я примирилася після візиту Ліліт, тата зрозуміла й пробачила, то Рейгана досі старанно уникала усіма можливими методами. Настирник кілька місяців підчікував мене біля будинку, чатував з квітами біля роботи, надсилав кур’єрами подарунки, доки не зрозумів безнадійності власних дій. З останньої сварки, ми не бачилися більш як два місяці, що вельми тішило, з одного боку, але з іншого породжувало частіші згадки про нього.

Після трьох денної праці з майже приреченим на смерть підопічним я на знесилених ногах ледве дісталася до машини. Світ то зникав перед очима то з’являвся, шум у вухах глушив довкілля, а гучний ритм серця не давав почути геть власних думок. Намацуючи майже на осліп у бардачку пляшку із заговореною цукровою водою, призначеною на такі виснажливі випадки, я втратила свідомість.

Опритомніла лиш у темряві на чийомусь ліжку. Повернувши голову побачила велетенське панорамне вікно, обрамлене важкими шторами. Чи то літнє нічне небо так намагалося прорватися у середину кімнати, й ось-ось йому це вдалось би, чи то темрява так хотіла прорватися у мене та заповнити весь внутрішній простір тисячами зірок, я не знала. Але дивне відчуття переповнювало тіло, мов я одночасно розуміла де знаходжусь і не знала того. Коли звернула увагу на аромати довкола, ледь вловимі сандалові мотиви підірвали вир емоцій у крові. Я ривком сіла, щоб оцінити обставини мого перебування у лігві добре відомого мені персонажа. Навпроти щось ворухнулося і вмить кімнату залило світло від двох дивакуватих бра у формі вогняних сфер.

– Я так і знала що це ти.

 В темному кріслі напроти сидів той кого я найменше була готова бачити у такому пригніченому стані, наодинці серед ночі, в повній тиші.

– Ти так рвешся до Нижнього Світу, що чхати на себе хочеш? – незадоволений голос Рейгана ще більше спонукав мене стати до оборони.

– Тобі яка справа?

Поглядаючи на його вилизану зачіску, чорну приталену сорочку та білі джинси було зрозуміло, що він чекав мого пробудження та не перевдягався у хатнє. Не міг же він так постійно ходити вдома. Чи таки міг? Від цього я ще більше закипіла гнівом, бо не бажала так пильно розглядати його, та ще й оцінювати, але  вимкнути думки не могла, вони були сильніші за мої бажання.

– Асмодеус сказав де тебе шукати і я вчасно під’їхав, щоб ти не загриміла у лікарню. Хоч у чомусь ти маєш тям. Вірно робиш, кажучи рідним куди йдеш працювати. Аби не я…

– Краще б я опинилася у лікарняній палаті ніж тут.

Я озирнулася оцінюючи незвичний підхід до облаштування спальні. Кам’яна, горбиста стіна схожа на підніжжя скелі розташовувалася позаду ліжка, яке здавалося теж стояло на великих пласких брилах. Холодного відтінку світла підлога, сірі стіни та велетенське панорамне вікно, яке обрамлювали майже чорні штори. З меблів у доволі великій кімнаті не було майже нічого, окрім якихось дивних рослин у кам’яних горщиках, в кутках протилежної стіни, де знаходилося кілька теж кам’яних полиць з книгами, очевидно обгорнутими спеціально під кольори кімнати, крісла де і сидів господар, невеликого столика біля нього та ліжка з невеличкими приліжковими тумбами з темного дерева, як і каркас ложа з боків.

– Ти геть ненормальна? І що б вони зробили? Глюкозу поставили, чи кілька днів тебе тримали, роблячи десятки непотрібних аналізів? Ти пошкодила власне біополе, так не годиться. Рано чи пізно це може погано скінчитися.

– Я не налаштована слухати твої нотації, викликай таксі, я повертаюся додому.