ГЛАВА 1 Той день

Той день був якимось дивним. Точніше дивною була і ніч, що передувала тому злощасному дневі й тому страшному вечорові.

Прокинулась о шостій ранку з присмаком крові у роті, без наявних на те причин. Не звертаючи уваги заварила міцної кави, і слідкувала з вікна за першими перехожими, що поспішали на роботу, переплигуючи через добрячі снігові намети. Останні два тижні й шматок до рота не ліз. Жила за рахунок кави й еклерів з пекарні подружки. Голова була ніби з похмілля, ще і похмурість неба не додавала настрою, а на носі уже сидів Новий Рік. Звичайно вона боліла, я усю ніч чула дивний дзенькіт, котрий здавався досить знайомим та джерело його походження так і не вдалося виявити. Спершу, звук ледь чутно різав слух, ніби на вулиці щось розсипалося. Раз я пропустила повз вуха, через декілька хвилин знову повторився, а потім ще раз, і ще, і ще. Інтенсивність звуку наростала. Дійшло до того, що здавалося ніби брязкає під ліжком. Злякавшись, увімкнула нічник і сиділа досить довго, допоки втома не перемогла – я заснула. Тому туманний погляд та заплутані думки йшли, очевидно, у комплекті до веселої нічки.

Посидівши хвилин з п'ять у згадках про ніч я і не помітила, як кава закінчилася. Візерунок, що утворився на дні чашки трохи здивував – він був схожий на лежачу людину у досить неприродній позі. Гнівно кинула посуд до рукомийника, силу очевидно не розрахувала, бо чашка тріснула навпіл.

– На щастя! – буркнула я, поплентавшись до коридору.

Раптом зник струм. У напівтемряві, побачивши віддзеркалення у шафі купе, що стояв навпроти, мені згадався нічний сон. В якому я дивилася у вітрину магазину і ніби сама себе вмовляла залишитися вдома. Цілковита темрява, тиша, ця вітрина, все здавалося якимось химерним та моторошний. Дивним було і те, що віддзеркалення говорило чужим голосом, ніби материним.

Того дня я дійсно збиралася зустрітися з подружками у торговому центрі. Ми хотіли купити подарунки рідним на свята, погомоніти про те, про се, випити кави, розвіятися кінець кінцем. Я так довго чекала відпустку, ніякий сон не міг зіпсувати мені веселощі. Вирішила не накручувати себе і прилягти поспати, от тільки у сну, очевидно, були свої плани. Знову щось задзвеніло позаду мене. Та цього разу це було одиничним випадком. Сказати що я трохи злякалася це промовчати. Я добряче переполохалася та планів не змінила. Покрутившись у ліжку біля години, намагаючись втихомирити нерви, моя все ж взяла, я нарешті заснула.

Прокинулась о дванадцятій від того, що почула крізь сон, як мене кличуть. Звичайно, у порожній кімнаті звати мене було нікому. Навіть розуміючи це, і списавши усе на нерви, мені все одно було неприємно й лячно. Тілом пробіглася зграя підступних мурашок з розміром у слона. Заспокоївши себе я пішла збиратися на фатальну зустріч.

Виходячи з дому знову згадала сон. На серці ще більше загосподарювала тривога та важкість. Довелося буквально силоміць примушувати себе вийти за поріг квартири. Мене саму почав дратувати такий настрій, тому зібравши усі крихти упевненості та впертості я пішла сходинками униз. Мертвий голуб на першому поверсі остаточно розгнівав мене і я твердо вирішила їхати розвіятися. Приймаючи усе що коїться за випадковість, яку прикрашає бурхлива уява.

– «Нічого надзвичайного не відбувається, це все голод і поганий сон», – думала я дивлячись на птаха. – «Зі мною нічого надприродного відбуватися не може. Ось піду відпочину й усе стане на лад».

Причини для таких самостверджень у мене були досить вагомі. Бабуся тата, ще до мого народження, відкрила йому сімейну таємницю – жінки у їх сім'ї відьомської крові. Але те, що вона передбачила скору смерть дружині, стерли для тата усю правдивість цієї новини. Він і чути не хотів, що його кохана мала загинути, як власне загинула і його мама (під час пологів).

–  Молися, Михасю, – сказала йому суворо бабця, – аби під її серцем була дівчинка, може саме її дар врятує Соню.

Тато був сердитий на стареньку. Пів року вони не розмовляли допоки у мами не почалися перейми. Що все проходитиме важко лікарі попередили відразу, з'явились якісь ускладнення. Ми із сестрою були однояйцевими близнюкам. Після тривалих, важких пологів, великої втрати крові, мамі принесли доньок та вона нас уже не бачила. Слабкість була сильнішою, бідолашна утратила свідомість. Лікарі довгих дві години боролися за її життя, на жаль, безрезультатно. Прийшовши дивом до тями, мама попросила принести їй нас:

–   Я знаю, що помру. Хочу перед смертю побачити своїх дівчаток, своїх янголят, – благала вона.

І моя сестра таки стала для неї янголом. Як казали очевидці, Христя зненацька подивилася на матір дивно, зовсім по-дорослому, потім потяглися до моєї руки та буквально завмерла, свердливши поглядом мамин живіт. Я в цей момент, звичайно, спала, (завжди усе пропускаю). Христя того ранку померла. Серце зупинилося зненацька, лікарі нічого не змогли зробити. Натомість мамі покращило відразу. Після цього тато довго просив пробачення перед бабусею, повіривши у кожне її слово. Чомусь прабабка не дозволила везти мене до неї, допоки не виповнилося мені п'ять років. Але те, що я почула у перші хвилини під час такої довгоочікуваної зустрічі, розбило всі мої очікування:

– Михасю, ти упевнений, що вона твоя дочка? – сказала старенька жартома, повільно обходячи мене з лівого боку.

– Бабуню, щось не так? – тато трохи побілішав на обличчі.

– Вона не така як я. Вона нормальна.

Звичайно, було б гірше почути, що я ненормальна, але чомусь тоді мене це засмутило. Чого вона так сказала дізналася нещодавно, коли мені виповнилось двадцять три роки. Бабуня уже давно померла, Царство їй Небесне, розкрити правду взялася мама, котра усі роки винуватить себе у смерті Христини. Сили мої, по версії бабусі, пішли разом з сестрою, як відкуп, для порятунку мами. Тому у ніякі знаки, видіння чи сни я не вірила. Оскільки, зі слів бабусі, не мала ніякого дару. І навіть при бажанні набути якісь надприродні навички, нічого б у мене не вийшло.