38. Юра

Коли йду перевірити, як там Міла, бачу, що вони з Нікою заснули. Накриваю їх ковдрою і залишаю. Все ж, мала привʼязалась до Ніки не менше за мене. 

І хай побачення в нас як таке не вийшло, але я все одно задоволений. Зранку готую їм сніданок і тільки тоді йду будити. 

Міла почувається прекрасно. 

— Їсти хочу! — каже вона. 

— Я тобі вівсянки зварив, думаю, це єдине, що тобі зараз можна, — відповідаю. — Або яйця вкруту. 

— Ну давай вівсянку, — вона потягується і ледве не перечіпається через поставлене біля ліжка відро, алн Ніка встигає його перехопити. Реакція у неї навіть в сонної чудова.

— Обережно, годв нам травм і хвороб. У нас ще два дні, треба провести їх весело. 

— Ніко, а ти що хочеш? Я правда не великий кухар, але яйця в будь-якому вигляді зроблю, — усміхаюсь. 

— Ти ідеальний, — вона йде вмиватися, пославши мені посмшіку. Ловлю себе на думці, що така сімейна ідилія справді могла б бути. Будинок, Міла, дружина і затишний ранок. Але Ніка сказала що ми “друзі”. 

Ми снідаємо і Міла знов йде кудись розмовляти по телефону, залишаючи нас наодинці.

Ніка миє посуд.

— Пропоную пройтися околицями, — кажу вона. — Тут дуже живописно. Чи у тебе інші плани на день? 

— Ні, мені підходить, — хитаю головою. — Слухай, щодо вчора… Дякую тобі. Я навіть трохи розгубився. Давно нічого такого з нею не траплялось, я вже думав, що вона майже доросла. 

— Але вона просто дитина, — Ніка посміхається. — Головне, що з Мілою все добре. Прогулянка всім піде на користь. 

— Тоді давай покличемо малу і підемо, — погоджуюсь…

***

Ми дійсно йдемо гуляти околицями. Тут дуже красиво. Мала, правда, майже весь час і далі втикає в телефон. Я навіть подумую, що ж такого можна з цим зробити, щоб відволікти її, коли раптом біля самого озера десь з кущів ми чуємо писк. Здається, це кошеня? Судячи зі звуку.

Мала одразу відволікається від мобільного і йде на писк. Ми йдемо за нею.

Міла   розсуває кущі і сміливо витяга на світло маленьке створіння. Руде з білими вушками, і репяхами на хвості. Кошеняті на вигляд не більше місяця.

— Як воно тут опинилося? — двується Міла. — Де його мама? 

Ніка відводить погляд і стискає кулаки. 

— Хтось його викинув. — кажу вона тихо до мене. — Треба його забрати. Міло дай мені малого.

Кошеня кволо, пищить ледь чутно вже. Але цупко чіпляється гострими кігтиками за Мілину кофту.  

— Ми не можемо його забрати… — кажу дещо розгублено. — Ми не повеземо його додому. Хто буде за ним доглядати? Мені ніколи. 

— Але і тут залишити теж не можемо. Давай хоч погодуємо, — пропонує Ніка. Вони вже переглядаються з Мілою. І я розумію, якими наслідками пахне ця жіноча змова. 

Я закочую очі. 

— Добре. Погодуєте. Але воно не поїде з нами додому, я попереджаю… 

Назад повертаємося швидко. Міла обережно несе свою знахідку, щось розповідаючи коту про те, що в нього буде мама. 

— Ніко, ти їй підіграла, — кажу, коли ми залишаємось вдвох. 

— Спочатку ми його оглянемо і погодуємо, а потім побачимо, — каже вона. — Навряд чи воно просто загубилось. Радше якась сволота викинула його помирати як непотріб. Ми ж не такі? 

— Та не такі, — зітхаю. — Добре. Погодуємо. 

Тим часом Міла вже намагається напоїти знайду молоком. Але воно не вміє пити. 

— Я в аптечці бачила шприц, — каже Ніка. — Давай спробуємо годувати через нього…