37. Ніка

— Тату мені погано! — чую з-за спини і миттєво відсахуюся від Юри. 

— Що сталося? — підхоплююсь, відганяючи туман алкоголю  в голові. Як же недоречно я сп’яніла. 

— Нудить, — жаліється Міла. — Дуже нудить. 

Хочеться сказати, що я попереджала. Але толку зараз щось говорити, коли дитині вже  і так зле. 

— Сонечко, — опускаюсь навпочіпки. — Ти ще маленька, а смажене на вугіллі м’ясо дуже важка їжа. Юро? У вас є аптечка? 

— Ну, має щось бути, — киває він. — Зараз поглянемо.

— Пошукай активоване вугілля, чи щось таке.

— Добре, — він киває. — Міло, почекай трохи. 

Я ж беру Мілу за руку і веду до вітальні. 

— ЛЯж на бік, — вкладаю її в ліжко. 

— Ой я зараз буду блювати, — і ми біжимо до вбиральні. 

Ситуація не критична. Але я розумію, як їй погано зараз. 

Міла виходить за кілька хвилин. На очах сльози. 

— Легше? — питаю, забираючи в Юри блістер з пігулками. — І води принеси. Треба багато води, щоб не було зневоднення. 

Міла знову лягає на диван. І стрждально стогне, викликаючи у мене миттєве протревезіння і стискання десь в області грудей. ДІти це важко. Навіть якщо це не твоя дитина. Все одно сприймаєш її біль, як свій. Як ті бідні мами взагалі це переживають? 

— Я завжди їла багато мʼяса, чому мені погано… 

— Може цього разу воно занадто жирне, — висуваю я теорію. — Ну ти не могла ним отруїтися, мясо свіже і правильно проготоване. О! — пригадую, що в мене  в сумочці залишились якісь татові ліки. — У мене має щось бути. Пошукаю. 

Поки Юра дає Мілі вугілля, я перебираю сумочку. Нарешті знахолжу пігулки для травлення. Тепер ще б розібратися з інструкцією. Це ж ліки для дорослих. 

Приходжу з цими рожевими пігулками панкреатину до Юри. Сама я не можу наважитися дати їх Мілі. 

— У мене є ліки для травлення, —  кажу йому. — Тато іноді п’є. Але треба розділити пігулку для Міли. 

— Здається, моя мама давала це котам, — каже він підозріло. — Ветеринар прописував.

— Не знала, що коти теж страждають від нетравлення, — хмикаю. 

— Вони просто старі, їм по пʼятнадцять років. Ото всяке і вилазить. 

— То що — дамо Мілі? Впринципі це фермент, він не токсичний. 

— Ну, давай, — киває. — Хай буде, навряд він їй нашкодить. 

Міла тримається за живіт. Після першого нападу блювоти їй стало краще, але не на довго. 

— Ось, —  я протягую їй половинку. — Треба розжувати. Ти ще маленька, щоб ковтати ціляком. 

Вона з підозрою бере пігулку. 

— Дуже погані? — питає, не наважуючись покласти до рота. 

— Не знаю, мій тато п’є і не жаліється. А він жаліється на все на світі. 

— Ну, добре, — киває мала і таки кладе таблетку до рота, відкусує шматок і одразу кривиться. — Фу, які гидкі! Як пʼятка діда! 

— Швидко ковтай з великою кількістю води. 

Вона хапає склянку води і швидко запиває таблетку.

— Ну принаймні тепер ти не будеш їсти стільки жирного, — кажу, прибираючи волосся з її чола. — Бо знатимеш, що раптом що тебе чекатиме п’ятка діда на десерт. 

— Ніко, а ти побудеш зі мною? — вона зазирає мені в очі.

— Побуду. Тато зараз принесе нам якесь відро чи миску, щоб в разі чого ти не бігла, і ми полежимо. Можу зробити тобі ще масаж животика. Мені мама робила, як  я була маленька. 

— А де твоя мама зараз?

Я зітхаю, і обіймаю малечу. 

— Моя мама на небі. Тато ось сумує за нею. Ми всі суміємо, — кладу долоню малій на живіт і починаю погладжувати. Відчуваю, як поступово Міла заспокоюється, і притуляється до мене міцніше. 

— А мені вже легше, — зізнається вона. — Але ти продовжуй, гладь. 

Ловлю себе на думці, що їй мало певно дістається цієї просто тілесної теплоти. Жодна гувернантка чи хатня робітниця не замінить мамині руки. Міла починає дрімати. Я теж, але вставати і йти від теплої, трохи втомленої малої нікуди не хочеться…

***

гортай далі, там продовження ------------>