36. Юра

Тільки коли залишаю на роботі розпорядження, раптом розумію, що може, треба було хоч пару днів почекати з поїздкою. Брат якось одразу пожвавлюється, але мені ніколи перевіряти, що вони там придумали з дружиною. У мене є більш нагальні справи. 

Сподіваюсь, що за нещасні три дні нічого вони не накоять і нікого на студії не образять. А то мені вистачило минулого разу, коли він наїхав на дистанційних співробітників.

Орендую нам красивий будиночок на озері, навколо немає ні душі. У нас насправді і свій є недалеко, але я не можу туди повертатись. Хоча, може, вже і можу. І все одно не хочу. Може, треба його взагалі продати. Раніше якось рука не підіймалась, але зараз, здається, я готовий до цього. 

Міла радіє, що прогулює пʼятницю. Я зазвичай не даю їй прогулювати, але два дні це зовсім мало, тож вирішую, що краще ми поїдемо на три. Три дні і дві ночі без татка Ніки здаються мені прекрасною можливістю.

Коли приїжджаємо на місце, Міла каже, що побачила якийсь черговий кастинг і хоче записати самопроби, після чого одразу втікає від нас з телефоном в руці.

— Сподіваюсь, це дійсно самопроби, а не вона з якимось пацаном хоче зідзвонитись, — кажу похмуро. 

— Рано ще їй з пацанами зідзвонюватися, — каже Ніка. — Але я можу запитати пізніше… По-дівчачому ненав’язливо. Та і немає нічого поганого  в друзях — хлопцях. 

— Це було б добре, — усміхаюсь. — Ну, якщо ти запитаєш. А от дружби між жінками і чоловіками, імхо, не існує. 

— Ну ми ж з тобою дружимо, — наївно каже це чудо. 

— Тим паче, я не хочу, щоб хтось ТАК дружив з моєю донькою, — усміхаюсь ще ширше. 

— Як —  так? — Ніка робить здивовані очі. 

— Ну… — підходжу ближче і зазираю їй в очі, а долонею торкаюсь її долоні. — Коли думаєш явно не про дружбу.

— Ти що? — вона відступає. — Що ти там задумав? Ще один натяк і поїдемо додому У нас тільки дружба, ясно? 

— Ти дуже мила, коли схвильована, — усміхаюсь. — Це мені в тобі теж подобається. 

Але розвинути далі діалог заважає Міла. 

— У нас будуть шашлики? — питає, повертаючись без телефону. — Ти обіцяв нам пікнік і відпочинок. 

— Так, до речі, — Ніка теж ховає збентежений погляд і стає дуже діловою. — Треба подумати про їжу. 

— Хочете шашлики, значить, будуть шашлики, — знизую плечима.

І дійсно вже за півгодини я розпалюю вогнище. Щось в цьому всьому є ностальгійне. Я не був на природі декілька років і думав, що з родиною більше і не виїду. Але з Нікою і Мілою разом мені дуже комфортно. 

Мʼясо виходить дуже соковитим. Ніби. Та і з сіллю я не перебрав. 

— Тату. Ти нереальний шеф! — каже Міла, вплатіючи шашлик. 

— Міло, ти хоч лаваш бери чи хліб, — зауважує Ніка. Я спостерігаю, як вона сама з задоволенням їсть м’ясо. Нагодувати жінку… в цьому є свій чоловічий кайф. 

— Якщо їсти хліб на шашлик залишиться менше місця, — відповідає Міла. 

— Боїшся погладшати? — хмикаю. — Через хліб?

— Боюся з’їсти менеше мʼяса, — відповідає вона тягнучись за черговим шматком. 

— Не переїдай, — просить Ніка. Але Міла все одно робить по-своєму. 

Потім вона йде знову з телефоном, а я дістаю ще вина. НІка вже здається третій келих випиває. 

— Тобі, бачу, зайшло це вино, — усміхаюсь.

— Дуже легке, — каже вона. — Давно я так гарно не сиділа. Вогнище, смачно… І трішки п’яно. 

— Я теж давно так гарно не сидів, — я підсідаю ближче до неї і якраз підливаю їй вино. 

— Споїти мене хочеш? — хіхікає НІка. 

— Можливо, трохи, — я теж усміхаюсь. Пʼяненька вона теж мила. 

— Тобі вдається, — вона відпиває з келиха. І дивиться на мене пильно. — В тебе цікавий колір очей. Вдень один, зараз з відблисками вогників інший, — подобається, на який лад її налаштовує вино. 

— Дякую, що поїхала, — торкаюсь її долоні. 

— А у мене був вибір? Але я не шкодую… Виходить все дуже затишно, — бурмоче Ніка, підсуваючись трішки ближче. 

Я подаюсь вперед, вже майже торкаюсь губами її губ, коли раптом чую:

— Тату! Мені погано!

***

гортай далі, там продовження ------------>