34. Юра

Ну, колись це мало статись. Виходить навіть трохи кумедно. Коли вона така зла, так і хочеться перехопити ці тонкі запʼятски з папкою, притиснути їх до стіни, як і всю Ніку, торкнутись губами її шиї і…

Саме під час моїх фантазій про продовження на порозі кабінету чутно покашлювання. Я розвертаюсь туди і бачу картину маслом: 

Юристка просто в шоці.

— Ангеліно, вас стукати не вчили? — ледь насуплююсь.

— Я стукала, — каже вона розгублено. 

— А я казала, що шеф не гей, — чую з коридору чийсь голос. — Ми коли на корпоративі танцювали в нього точно не гаманець в кишені був… 

Чути сміх. 

— Я там пропустила одну букву в призвищі, принесла заново роздрукований контракт, — белькоче Ангеліна. — Перепідпишіть будь-ласка. 

— Давай свій контракт і йди звідси, — мене раптом сильно дратує, що вони так і стоять. — Всі теж, це вам не телешоу! 

Ніка без сил падає в крісло. Вона все ще зла, видно по виблискуючих вогнем очах. Певно готує мені якусь кару за мою брехню. Але сама винна, що купилась на жовту пресу. 

Забираю контракт і зачиняю двері прямо перед обличчям юристки і всіх інших.

Повертаюсь до столу і кладу контракт. 

— Ось, підписуй. 

— Дякую, — вона зиркає на мене з-під лоба. — Ходімо, покажеш мені ще щось, крім свого кабінету. Бо тут… спекотно. 

***

Наступного дня мала збирається на зйомки. І я, само собою, їду з нею. Точніше, я очікую на неї вже півгодини, ми вже мали виїхати, але вона щось довго збирається. 

— Міло, ти так запізнишся і вони самі тебе більше ніколи не будуть знімати, — кажу, постукавши до її кімнати.

— Я хочу бути ідеальною, — відповідає вона, вибігаючи. 

— Вони все одно тебе перевдягнуть, — знизую плечима. — Це ж реклама. Там все має бути підготовлене до дрібниць. 

— Сподіваюсь так і буде. І мене нарешті покажуть по телевізору! 

— Звідки  така велика тяга до цього, в цьому все одно нічого особливого. Ну тобто, телевізор і телевізор, — я зітхаю. 

— Тоді мене побачить мама і приїде! Може вона просто забула про мене…

Чого-чого, а такої відповіді я не очікував. Навіть гублюсь. Я вже сам ніби й забув про неї, але от, Міла нагадала. Той біль все ще живе в мені, хай і приглушений, але він все ще існує десь всередині. 

Чомусь переводжу погляд на Ніку, яка теж тут. Мені не хотілось, щоб вона чула ці слова. Не знаю, чому. Ніка відводить погляд і нічого не каже. 

— Ходімо, — кажу врешті-решт до малої, але голос якийсь ніби не мій. Невже одна згадка про дружину-втікачку так боляче мене вколола… Певно, тому що це сказала мала. 

Вона все ще не забула Малію, сумує за нею, хоч і пройшло так багато часу. Вона її навіть готова пробачити, саме це я чую в її голосі. Надію… Як Малія могла покинути її, ладно мене, але ж не Мілу…

Мала бере мене за руку і задоволено крокує поруч. В неї є план. Кепський план. Але як їй пояснити, що мама не приїздить не тому, що забула про неї? Сказати і не ранити? Проте це хоч пояснює її маніакальне бажання пролізти на телебачення.  

Коли ми приїжджаємо на студію, я поводжусь стримано. Просто слідкую за зйомками, не більше. 

Все проходить добре, мала все з першого дубля виконує так, як просить режисер, тож ми звільняємось дуже швидко. 

Коли приїжджаємо додому, Міла в першу чергу біжить до Ніки і переказує, що було на зйомках, а потім йде до своєї кімнати робити уроки, бо обіцяла, що зйомки не завадять навчанню.

А ми з Нікою залишаємось на кухні самі…

***

гортай далі, там продовження ------------>