24. Юрій

Я заінтригований. Що ще за графік? Вона Ніку в універ відправити вирішила, чи що?

— Що за заняття? МВА хоче щоб ти пройшла, чи що? Покажи. 

Ніка хмикає. 

— Тут тільки хореографа по бальних танцях нема, — каже вона. — Етикет, філософія і навіть економіка. З чого б це, Юро? Навіщо твоїй мамі займатися моєю освітою? 

— Може, сприйняла тебе всерйоз? — припаускаю. Я ж реально представив її саме нареченою, а Ніка про це ще не в курсі. Треба буде якось сказати, чи що. 

— Ну ти ж цього і хотів. А тато дуже хоче познайомитися з твоїми батьками. Мені страшно. Він цілий день сварився з Розою і вчив її готувати, уявляєш? Вона грозилась побити його черпаком, але пожаліла, бо він “нещасний інвалід”. 

Усміхаюсь. Схоже, мій дім став набагато веселішим з появою цих двох.

— Ну, можемо познайомити, чому ні, — знизую плечима. — Це зіграє нам на руку, більше правдоподібності.

— Я боюсь цього, — вона хитає головою. — Ти розумієш,  у нього був такий характер, але поки мама була жива, він був м’якшим. Та і хвороба не підточувала його так сильно. А зараз він став навіть трохи дивакуватим. 

— А що сталось з твоєю мамою? — питаю, зазираючи їй в очі. —Ну, якщо не хочеш, можеш не розповідати, але… 

— Та нема тут секрету. Інфаркт, — вона зітхає. — Йшла з роботи додому і не дійшла. Це було майже десять років тому. Я б могла сказати, що вже не болить. 

— Мені шкода, — торкаюсь кінчиками пальців її долоні. — Думаю, такі рани завжди болять так чи інакше. Коли втрачаєш близьку людину… 

Вона дивиться на наші руки. Потім підводить погляд і зазирає мені в очі. Погляд у неї глибокий, зовсім не юний. Як я раніше цього не помітив? Немов два вири, обрамлені пухнастими віями. 

Тіло рухається само, я навіть не встигаю ні про що подумати, коли нахиляюсь вперед, до її губ. 

Ніка мов заворожена, сидить, не рухається. І навіть не зрозуміло, хто кого зараз загіпнотизував. Але поцілунок трапляється. 

Він виходить доволі невинний і короткий, через декого… 

— Зовсім сором і совість втратили! — чую від дверей. — Хоч би мене посоромилися! 

Ніка відсахується від мене. 

— Тату! А ти чому не в своїй кімнаті? 

— Я що, маю сидіти в своїй кімнаті? Мені там, може, ще замкнутися, щоб нікому не заважати? — він насуплюється.

— Звісно ні, — вона червоніє. — Просто ти міг би зробити вигляд що нічого не побачив. 

— Ігорю Валерійовичу, нам же не по десять років, можемо цілуватися, — вставляю свої пʼять копійок. 

— Цілуйтеся, — зітхає той. — Все одно ж будете… А я потім подивлюся як ти будеш регувати, коли якийсь патлатий хлопець почне цілувати твою Мілку. З упертості доживу до цих часів. 

— Ну, коли їй буде двадцять хоч, хай цілує, — кажу у відповідь. 

— Двадцять? Готуй ціпок вже років через п’ять, щоб ганяти залицяльників.

— Я думаю обійтись якось без ціпка… — усміхаюсь. 

— Точно. Купи краще дробовик. Це надійніше. 

Помічаю  в його руках якийсь предмет. Ігор Валерійовчи задкує від вітальні, ховаючи те за спиною, іншою рукою спираючись на свою ковіньку.  

— А що там у вас? — мені стає цікаво. 

— Це? Та паяльник мій. Думав оце зробити дещо… сюрприз Розі, так би мовити. Вона вдень жалілась, що чайник барахлить. 

— О, ну це хороша справа, — киваю. — Тільки от може краще викликати майстра?

— Та що я сам не впораюсь? Я пʼятнадцять років на радіозаводі пропрацював. Один провід припаяти не зможу? — старий починає заводитися. 

— Давайте тоді може облаштуємо вам майстерню в гаражі? Треба тільки трохи почекати, поки там все підготують. 

— Це чудова ідея, — погоджується НІка. — В тебе буде власний кабінет-майстерня. 

— Ідея прекрасна, — киває Ігор Валерійович. — Завтра і почнемо облаштовувати. А зараз піду, справи у мене… 

***

гортай далі, там продовження ------------>