20. Юрій

Коли ми з малою їдемо додому, бачимо на пункті пропуску Ніку. Вона про щось сперечається з охоронцем. 

Я зупиняю машину і опускаю скло. 

— Вона з нами, — кажу до хлопців. — Тепер живе у нас, тож пропускайте її надалі. 

— Ви ж не дали ніяких вказівок, треба оформити перепустку як слід.

— От і оформіть, Ніко, дай їм свої дані. Телефон, прізвище, паспорт, що попросять. Давай і сідай в машину. Чекаємо. 

Ніка виконує все що кажуть і ми нарешті продовжуємо рух. 

— Як минув день? — питає Ніка ввічливо.

— Міг би краще, — зізнаюсь коротко. Але більшого при малій не кажу. — А твій? І до речі, чого ти з ними сперечалась? Треба було одразу подзвонити, я б їм передзвонив. 

— Не подумала, — Ніка зітхає. — Ці діти геть мізки загадили. 

— Тату, я хотіла тебе запитати… — мала дивиться на мене. — Завтра в одній зі студій проходить кастинг на рекламу соку і там треба дівчинка мого віку… 

— Мілано, ми вже з тобою про це говорили, — я насуплююсь. — Ніяких кастингів до чотирнадцяти. 

— Ну тату! Ну будь ласка! — вона надуває губи. 

— Ти можеш записатись на ще якийсь гурток, можеш зайнятись купою всього. Але ти не будеш працювати до чотирнадцяти, я ж вже пояснював, — я паркую машину. — Ходімо додому. Там сьогодні має бути мій улюблений том-ям на вечерю. 

— Ти їси занадто гостре. Пекельно гостре, — Міла ображена. — Я таке не хочу. Сподіваюся що тітонька Роза приготувала щось ще. 

— Та певно, приготувала, — ми виходимо з машини і йдемо додому.

Коли заходимо всередину, бачу, що батько Ніки весь аж світиться, спостерігаючи за Розою, яка чомусь все ще вдома. Зазвичай вона йшла до того, як я приходив. 

— Юрію Віталійовичу! Це просто нестерпно, він мені кастрюлю зіпсував! — обурюється Роза.

— Ну пригоріло і пригоріло, — відповідає їй в тон Ігор Валерійович. — Я ж не винен, шо ти їсти варити не вмієш.

— Ігорю Валерійовичу, а ви нащо полізли до плити? — дивуюсь. — Роза вміє готувати все. Особливо гарно в неї виходять азійські страви. 

При їх згадці “тесть” червоніє, а Роза задоволено посміхається. 

— Одним словом ваш гість зробив мені стрес, — видає вона. — Мусила затриматися і контролювати, щоб він будинок не спалив. 

— Тобто шпигувати за мною, — бурчить дід.

— Тату, ти зрештою поїв хоч щось?

— Котлети виявились терпими, — неохоче зізнається той. 

— Терпимими? — хмикає Роза. — Та я готую найсмачніші котлети в місті! Це особливий рецепт!

Невідомо чим би закінчилвася ця перепалка, але втручається Міла:

— Обожнюю котлети. Коли вечеря?..

Міла, здається, їх примирює. Я шукаю поглядом Ніку, але та кудись зникла. Йду нагору, щоб покупатись. Мене втомив цей клятий день. 

Заходжу до спальні, а звідти відчиняю двері до ванної і тут же бачу картину, від якої важко відірвати погляд.

Ніка стоїть в моїй прозорій душовій кабіні, заплющивши очі, а її ідеальними оголеними вигинами стікає вода… 

Але ідилія триває недовго, бо вона розплющує очі, віджимаючи воду з волосся і помічає мене. Мить стоїть шоковано дивлячись на мене з піднятими вгору руками і принадно виставленим бюстом. А потім відвертається, вимикаючи воду.

— Вийди негайно! — чую приглушене.

Я розвертаюсь, але бляха, вона стоїть вся така спокуслива там, в душі… Тіло миттєво реагує. Може, зараз розвернутись і притиснути її до стінки тієї кабіни… Чорт, що за дурні думки, ми з нею не пара… 

***

гортай далі, там продовження ------------>