17. Ніка

За Юрою зачиняються і двері і я нарешті починаю розслаблятися. Я допомогаю тату розміститися в спальні. 

— Мені не подобається твій жених, — каже він. — Занадто він багатий.

— Вперше чую, що багатство є перешкодою для сімейного щастя, — знизую плечима, розкладаючи татові речі в шафі. Їх зовсім небагато. Все не брали. Лише змінний одяг. Невідомо скільки ми тут проживемо. 

— Він не тими мірками живе. Не те цінує, Ніко. Він тобі не підходить! — впирається тато. 

— Татусю, сприймай всю цю пригоду, як відпочинок в санаторії, — кажу я. — Давай поснідаєш нормально? Ось пулт від телевіщору, подивишся фільм якийсь.

— А ти мій паяльник забрала? — раптом скидається він в тривозі. 

— Тату, який паяльник? — я закочую очі. 

— А раптом квартиру захочуть пограбувати, поки нас немає? — він насуплюється.

— І вкарадуть твій паяльник? І я думаю, Юра не зрадіє, якщо ти будеш в кімнаті займатися своєю роботою, —  в тата типове хобі: щось паяти, щось клепати. Останнім часом лагодив якісь мікросхеми на кухні. 

— А що, він сам захотів поселити мене в себе. Чому я не можу займатись тим, чим хочу?! — насуплюється він ще більше. — Тоді давай повернемось додому!

— Я поговорю з Юрою — в нього велика територія, точно з може облашутвати тобі цілу майстерню, — кажу, відчуваючи що список завдань для Юрія росте і росте, і відпрацьовувати мені це доведеться ледве не до пенсії. 

— Добре, — хмикає. — І я серйозно говорив про окремі спальні. Я не дам тобі з ним дитину зробити! Хай спочатку одружиться. Точніше, хай спочатку заслужить твою руку. Якщо взагалі заслужить, в чому я сумніваюсь.

— Ходімо щось з’їмо? — я нарешті закінчую з речами і бачу, що у мене є ще трохи часу до першого заняття з дітьми. 

— Ходімо, подивимось, як живе буржуй, — погоджується тато. 

Ми йдемо на кухню. Я чую там якісь звуки. Схожі на пісню. Дивно. Ми ж ніби самі вдома. Юра не казав, що тут ще хтось живе. 

Коли заходимо до кухні бачу чорняву жінку років пʼятдесяти на вигляд. Вона щось помішує на плиті, мугикаючи під носа пісеньку про “банду із Амуру”. Жінка піднімає погляд на нас і округлює очі.

— Ой! А хазяїн не казав, що тут гості… Ви ж гості? Чи грабіжники? — вона направляє на нас половник. 

— Ми взагалі то тут живемо, — заявляє тато. — А ви як так розумію, кухарка? 

— О, живете? — вона здивовано дивиться на мене. — Сподіваюсь, Юрій ще теж тут живе? Він не казав мені не приходити… Я тут прибираю і готую, так. 

— Я наречена Юри, а це мій тато, Ігор Валерійович, і ми б хотіли щось поїсти. 

— Якраз готовий мій фірмовий суп, том-ям, хазяїн любить том-ям! З креветками. Лишилось тільки додати кокосове молоко. Але я ще планувала посмажити картоплі, ну, нормальної їжі. А то хазяїн надто підсів на ці східні страви… 

Я зітхаю. Тату не можна ж гостре. 

— Ігорю Валеріювичу не можна гостре. 

— А я тут не для Ігоря Валерійовича готую, мені не давали ніяких розпоряджень! — відповідає вона, насупившись. 

— Можна мені гостре! — з якогось дива заявляє  тато. 

— Ну от тим паче, — вона киває на батька. — Все йому можна. 

— Тату! — але він вже рішуче йде до кухарки і тягне руку до ложки: — А дайте я скуштую, що там наготовлено. 

Вона хмикає і дає йому спробувати. Бачу, як на татових щоках виступає червона пляма.

— Хіба це гостре? — хрипить він, шукаючи поглядом воду. 

— Ага, зовсім не гостре, так і бачу, як ви зовсім не відчули гостроту, — кухарка усміхається. — Вам налити повну тарілку? Я можу, мені не шкода. 

— Може, просто чаю вип’ємо? А ту екзотику хай Юра їсть? — намагаюсь розбудити  татів здоровий глузд чи ввімкнути залишки критичного мислення. Але в нього мов чорт вселився….

— А що це все Юрію та Юрію! Я буду цей суп!

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!