15. Ніка

Юрій тату очікувано не сподобався. Як не подобалися всі мої попередні хлопці. Але вже той факт, що він погодився їхати жити з нами дає надію, що вони зрештою порозуміються. Міла он ще, тато перед нею точно не встоїть. 

Я швидко збираю його речі у велику сумку. 

— А батьком він мене буде називати? — питає тато пошепки, але так гучно, щоб Юра теж почув. Закочую очі. 

— А ви хочете, я можу, — хмикає Юра.

— Ну було б непогано. Ми вже не чужі люди, синку, — каже тато. Він знущається. Але Юра ще не знає про це. 

— Тату, до весілля досить і Ігоря Валерійовича. 

— У мене не дуже гарні асоціації з цим словосполученням, — каже тато. 

— Чому? — тут же питає Юрій. — А, чи це через вашого тезку? Ну, можу звати вас просто Ігорем?

Тато починає червоніти. 

— Ще чого! Який я тобі Ігор? Я Ігорем був як ти під стіл пішки ходив, — його рука міцніше стискає ціпок. А я пригадую фельдшера “Швидкої”, чия спина вже перевірила міцність цієї ковіньки. 

— Ну добре-добре, не нервуйте так, ви нам здорові потрібні, — Юрій підіймає руки в жесті "здаюсь". 

Тато виглядає задоволено. Перший раунд він виграв. Легко. 

— Зараз будемо спускатися, ти як, йти зможеш? Тут до машини недалеко, — питаю я. 

Знаю, йому страшенно не подобається, коли я так навколо нього опікуюся, та ще і при чужих. Але менів його безпека важливіша за його его. 

— Я не інвалід якийсь! — каже батько насуплено. — Дійду.

— Тоді Юра понесе речі, — я тицяю Юрію важку сумку з татовими речами, залишивши в руках тільки пакунок з перекусом. 

Вже відмітила, що після крапельниці тато встиг з’їсти суп. Але для контролю цукру треба буде з'їсти ще щось по дорозі. 

Допомогаю по при його заперечення зайти йому до ліфту. А далі він бачить машину Юри. Це великий позашляховик, новий "Прадик". 

— Ви де сядете? Позаду? Чи попереду? — питає у батька. 

— Сарай на колесах, — видає вердикт тато. — Чим більша машина тим менше все інше, доню, ти про це знала? 

Це пастка. Скажу що там все ок — буде всю дорогу погрожувати Юрію те саме “ок” відірвати. 

— Ну звідки мені було тато про таке знати? Це взагалі якісь дурні міфи, придумані закомплексованими чолвоіками, у яких маленькі машини, — відчиняю йому дверцята, подивляючись на Юру. 

Юра усміхається. 

Тато сідає на переднє сидіння і обдивляється салон. І нарешті замовкає, думаючи щось своє до самого будинку, і жуючи підсунутий йому під руку бутерброд. Коли ми заходимо вже в квартиру і видає:

— Тяга до гігантизму машинами не обмежилась. Тут без карти пересуватися взагалі можна? 

Що відповісти я не знаю, що сама не добре орієнтуюсь в цих апартаментах. 

— Тату, я теж тут не часто бувала, — кажу я. Ця відповідь має йому сподобатися. Він же так переживає за мою честь. 

Юра тим часом показує йому його кімнату. 

— Ось тут будете жити ви, — каже він. 

— А де твоя спальня? 

— Далі, он там, там ми будемо спати з Нікою… 

— Стоп! До того моменту поки на її пальці не буде обручки ніхт о ні з ким спати  не буде. А чи бути тій обручці, я ще не вирішив. 

Вперто заявляє батько. І я розумію, що він стоятиме на своєму до тих пір, поки Юра не буде викликати в нього абсолютну довіру.

Я пізня дитина. Мама померла коли я була підлітком. Тато вклав у мене все. Всю душу і залишки здоров’я. 

— Ми вже ночували в одному ліжку, — заявляє Юра. 

Замість відповіді тато замахується і лупить його своєю палицею. 

***

гортай далі, там продовження ------------>