13. Ніка 

Прокидаюсь я з відчуттям, що давно так довго і добре не спала. Виспалась. Вперше за довгий час. Цікаво, скільки це я проспала? Годин шість замість чотирьох? Я потягаюсь і рука наштовхується на щось колюче. Мацаю пальцями це тепле колюче щось і не розумію що це може бути…

Розплющую очі і… матір Божа, я лапаю долонею неголену щоку Юрія. Тіло миттю прошиває паніка. Ми ж не спали? Я нічого не памʼятаю. Тільки те, що сіла до нього в машину, замерзла і в теплі мене захитало. 

Зазираю під ковдру — одягнута. На нього навіть дивитися лячно. Але ніби теж в спідньому. Але це ще нічого не доводить. Котра година? Хоч би поставив годинник на видному місці, бо де моя сумочка з телефоном я уявлення не маю. 

Навіщо він мене поклав до свого ліжка? У нього інших ліжок в домі немає? Чи між нами все ж щось було? Цікаво як люди визначають той момент, що в них щось було? Я ніби нічого не відчуваю.

— Гей! — штвохаю Юрія в плече. — Ми що тут робили? 

Юрій невдоволено хмуриться уві сні і притягує мене ближче до себе. Пручатися марно, все одно що великого ведмедя посунути намагаюся. Але я вперта. 

— Шановний! — чомусь нічого іншого, як це звернення, на думку не спало. — Прибери руки і скажи прямо як є! 

— Що? — він таки розплющує одне око, але руку не прибирає. — Ти чого кричиш?

— Тепер знаю, що на “шановний” ти реагуєш, як на звук будильника, — кажу я. — Чому я в твоєму ліжку? 

— Тому що ти заснула. Причому так міцно, що дала себе нести в дім, — хмикає. 

— Це не та відповідь, яку  я очікувала почути, — я відкидаю ковдру, і зітхаю. За ніч білизна впялась в тіло, і тепер під ліфчиком нестерпно свербить від відновленого кровотоку. — Те, що я спала, не значить, що ми мали спати поруч, якщо в тебе в будинку є ще ліжко. Бо це наштовхує на думку, що і мій тато буде спати тут же… 

— Ти спала, тож все вирішував я, — він знизує плечима. — І якщо ми будемо грати пару… Що ж, буде логічно, якщо ми спатимемо в одному ліжку. А твоєму батькові дам зручну спальню на першому поверсі. У мене там є одна, якраз для зручності, щоб по сходах не ходити. 

— До речі про тата… Котра година? — я помічаю, що кімната залита сонячним світлом. 

— Зараз гляну… Я ставив будильник на восьму, — він починає шукати телефон. — Бляха… Він сів… — каже, дістаючи мобільний з-під ліжка. — Твоя сумочка он, глянь чи твій не сів.

— Ні-ні-ні. — відмовляюсь вірити в це. — Я проспала. О восьмій мала прийти медсестра поставити тату укол, а потім йому треба дати сніданок. Збирайся! Негайно! — кидаю в нього свою подумшку. Може це його приведе до тями і розвіє рештки сну. 

— Добре, зараз, — він кивнув. — Я в душ, швидко впораюсь. 

— Який душ? Нема на це часу. У мене заняття з дітьми скоро, а треба ще встигнути проконтролювати, як там мій батько. А ти поки будеш намивати свою… Довго це, одиним словом! 

— Добре, дай хоч зуби почистити, блін… Я не часто знайомлюсь з батьками дівчат!

— Один-один буде, — фиркаю я. — Я теж з батьками хлопців ще не знайомилась до вчора. Тьотя Ліда не рахується, ми з Арсеном в один клас ходили і знали одне одного зі школи…

Юррій скоса дивиться, слухаючи мій монолог. А мене від нервів несе кудись не туди. До чого тут Арсен, який носив мені портфель в пятому класі? 

Нервую я. Дуже сильно нервую. Тато… чи готовий він познайомитися з майбутнім зятем? Навіть якщо цей зять “удаваний”? Для тата ж все буде серйозно. А характер у нього не цукор. Навіть співчуваю Юрію. 

***

гортай далі, там продовження ------------>