11. Ніка

Я тут ледве не померла. Навіщо він приїхав? 

— Не хочу я все життя крутитися перед мужиками, — кажу сумно. — Але ж в усього є ціна? 

Дивлюсь на Юру. Настрій у нього явно не радісний. Навіщо йому гасити мою неустойку? А Тигран зате майже щасливий. Де б він ще за п'ять хвилин зрубав сотню? 

— Ти продовжиш наш маленький спектакль. Але так, як я прошу. І стільки, скільки буде треба. 

Киваю. Нічого смертельного. Я зможу. Всього лише грати його дівчину… 

— Гаразд, — фактично продаю себе цьому продюсеру. Але часу думати немає. — Вибач, Тигране, але мій хлопець проти того, щоб я виступала у відвертих шоу.

— Ну нічого, пташко, нічого… Ходімо до мене в кабінет? Зараз порахуємо все що ти мені винна. Картки так картки, — щебече Тигран. І я знаю, що ста тисячами ми зараз не обійдемося. 

Нас проводять в кабінет за гримерками. Тигран пропонує каву Юрію.

— Чи може щось міцніше? Вечір же, — додає, присовуючи до себе маленьку філіжанку з розчином, що більше нагадує дьоготь, ніж чорну каву. 

— Ні, кави вистачить, — хитає Юрій головою. — Давай свій термінал. 

— Правильно, ми тямимось на смачній каві, кращої кави, ніж з Арменії, не існує, — перед Юрієм ставлять таку саму маленьку філіжанку. — Отже, щодо контракту, — Тигран дістає з сейфу теку і уважно гортає сторінки. — За сьогоднішнє спізнення — десять тисяч, за зрив шоу — там люди так і не дочекалися танцівниці ще сорок тисяч і за дострокове припинення річного контракту — сто тисяч. Всього сто сімдесят тисяч гривень фінансових неустойок…

— Сто пʼятдесят всього, — хмикає Юрій. 

— Ах точно, у вас все прекрасно з матиматикою! Гаразд, сто п’ятдесят, — йому для повного комплекту тільки рахівниці не вистачало. Такий він діловий і задоволений. 

Юрій дістає телефон:

— Ну, давайте термінал. 

Термінал знаходиться миттєво. За пару секунд я переходжу у власність Юрія Кравченка. Ловлю його важкий погляд. Навряд чи він так діє тому, що закохався в мене з першого погляду. 

— Все, пташко, ти вільна, — каже Тигран. 

— Дякую, — киваю йому. — Я піду переодгнуся? 

Юра киває.

— Іди. Чекаю на тебе.  

За кілька хвилин вмита і одягнена в ту саму дурну сукню йду до нього. Він чекає в коридорі. Дівчата, які саме вийшли в антракт перепочити, дивляться на нас косо. З деякими з них я товаришувала. Добре, що Ритки тут немає. Бо вона б засипала питаннями. А ці мовчать. 

— Відвезеш мене додому? — питаю у Юри. 

— Ходімо на вулицю, — каже похмуро.

Йду за ним. Часу у мене ще багато. Татові я сказала, що просто знайшла роботу нічною нянечкою в дитячому садку. Він вірить. Тож можу хоч до ранку вештатися. Звісно, бідкається кожного разу, що я себе вбиваю цими змінами. Але я йому філігранно брешу, що робота не складна. Що на ніч залишається всього пару дітей, і вони сплять вночі, і я сплю… 

Виходимо на вулицю, Юра прямує до своєї машини. Мені не залишається нічого іншого, як іти за ним слідом. 

— Я розібрався з твоєю проблемою, — каже перед машиною, зазираючи мені в очі. 

— Не така вже і проблема була. Робота як робота, — від нічного повітря мені холодно. 

— Ага, я бачив, ти прямо кайфувала від цієї "роботи", — він кривиться.

— Головне не моє задоволення, а зароблені гроші. Але дякую. Тепер я втратила одну з двох робіт, — зітхаю. — І у великому боргу перед тобою. 

— Значить, тобі треба відпрацювати цей борг, — хмикає. 

— Це я вже зрозуміла.

***

гортай далі, там продовження ------------>