10. Юрій

Коли ми входимо до їдальні, де зібрані всі гості, бачу, що Ніки немає. Батьки теж це бачать. 

— Ну і де ж твоя наречена? — хмикає батько. 

— Якщо ви про Ніку, вона буквально десять хвилин тому пішла, — відповідає брат. — Мені дружина сказала. 

— Дуже квапилась, — з сумом додає Міла. 

Я підтискаю губи. Клята Ніка, вирішила мені все зіпсувати….

— Може, у неї щось сталось. Я зараз все зʼясую, — кидаю батькам. — Розважайтесь, я поїду. 

— Здурів, — кидає мама. — Поїхала і Бог з нею. В дівчини може ще є мізки. 

— Чого це я здурів? — насуплююсь. — Ай, неважливо, — махаю рукою. — Мені треба їхати.

І більше не слухаючи їх, просто йду до виходу з дому. Швидко сідаю в машину і починаю надзвонювати Ніці на гучномовець, бо куди їхати я ж по факту не знаю.

Але слухавку вона не бере.

Я не знаю, де вона живе, нічого не знаю. Єдине, що приходить в голову, це кабаре. Там можна буде дізнатись її адресу.

Дорога туди минає швидко, я дуже спішу. Злюсь, бо вона отак кинула мене, хоча обіцяла підіграти. 

Приїжджаю до кабаре і плачу за вхід. Виявляється, зараз йде шоу. 

А коли заходжу і займаю столик, то майже одразу бачу Ніку. Вона на сцені. Знову танцює майже голяка перед купою мужиків.

Мене охоплює страшна лють. Я ніби бик, якому показали червону ганчірку, йду прямо на неї. Червона сукня виглядає спокусливо, як і тоді. Але я хочу скоріше придушити цю спокусницю, ніж зробити щось інше. 

Ніка сходить зі сцени, і саме там я вже чекаю на неї. 

— Юро, — пищить, махаючи наклеєними віями. — А що?... а навіщо?

— Так, відійдіть, — відразу вискакують охоронці. — Контакти з артистками заборонено! 

— Мені плювати, що у вас тут заборонено! — мені дах вже зриває, так, я це розумію, але нічого з цим зробити не можу. 

— Заспокойтеся, — охоронець заступає від мене Ніку.

— Карен, не треба, це…

— Ніко! Друге порушення за вечір, пташко, — охоронець певно викликав адміністратора, і той масно посміхаючись іде до нас. — У тебе шури-мури з клієнтами? 

— Ніко! Ти мені обіцяла, — тим часом кажу я. — Що ти тут забула?

— Цього — вивести тихо, — пузатий тип явно кавказької зовнішності вказує на мене пальцем з золотою каблучкою. — А цю дурепу до мене в кабінет. Не розумієш, ти, пташко по хорошому, так? 

Ніка безсило кліпає віями і силується щось сказати, але її хапає за руку одни з охоронців. 

— Не чіпайте її! — смикаюсь і вириваюсь з лап цього гада. Все ж, вони тут не так круто і натреновані. Кидаюсь до Ніки. — Ніко, ходімо звідси!

— Я не можу… у мене контракт, — каже вона вперто. 

— Згадала, — хмикає головний. 

— Ти ж хотіла покинути це місце, — підтискаю губи. 

— Покинути? — той аж червоніє. — У дівчини контракт на рік, “покинути це місце”, як ви виразилися, не так просто. 

— Ви не маєте права тримати людину тут силою, — кажу так само вперто.

— А ніхто ж не тримає. Неустойку приготували за недотримання умов контракту? 

— Яку ще неустойку? Скільки? — тут же питаю. 

— Сто тисяч, — каже замість хазяїна кабаре Ніка. — Можна я просто повернуся на сцену? У мене немає таких грошей. 

— Доларів? — питаю здивовано. 

— Якби ж, — це вже хазяїн. — Гривень. Звідки у цих курей сто тисяч доларів? 

— У вас тут картки приймають? — це взагалі не ціна. Мене цілком влаштовує. 

— А це вже ділова розмова, — той дає знак охоронцям і вони розступаються. — Якщо звісно Ніка хоче, щоб ви за неї заплатили. Бо другого разу я тебе на роботу не візьму, пташко. 

— Ніко, — я дивлюсь на неї. — Ти ж не хочеш все життя крутити тут задом перед мужиками? Скажи, що не хочеш… 

***

гортай далі, там продовження ------------>