9. Ніка

Сто тисяч… Звідки вони у мене. Шоу у Юрія ще навіть не почалося. Ще кастинги йдуть. Ще місяць як мінімум. А ліки тату треба постійно. Всі мої заробітки туди йдуть. 

— Не треба штрафу, Тигранчику, — кажу я. — Я приїду. Але  я за містом… Дай мені годину? 

— Добре. За годину щоб була тут, як штик, — відповідає він. 

Я кладу слухавку. І дивлюсь на себе мигцем в кругле дзеркало в золоченій рамі. Бачу налякане дівчисько з оленячими очима. Яке опинилось зараз між молотом і наковальнею. 

Тигран непоганий. В жодному випадку. Він організував кабаре так, що дівчата почуваються в безпеці. Ми танцюємо, але приставати до нас суворо заборонено. За цим люди Тиграна слідкують строго. Його кабаре це шоу, а не дім розпусти. За контакти з клієнтами — штраф. Але і давати спуску дівчатам він не може…

Чорт, я його виправдовую. А час іде. 

Я виходжу із вбиральні і швидко йду до столу. Треба сказати Юрі, що мені час їхати. Але за столом його нема. 

— Ви не бачили Юру? — питаю у Стефанії. 

— А він з батьками щойно кудись вийшов. Буквально пару хвилин тому. Думаю, зараз вони повернуться, — відповідає та. 

У мене немає тих пари хвилин. 

— Передайте йому, що я мусила йти. Була рада знайомству. 

Я на ходу відкриваю додаток з виклику таксі. Поки їде машина телефоную Риті. 

— Рито, ми  ж домовилися зранку, що ти мене підмниш, — шиплю я. 

— Ой… — каже сонно. — А яка година? Я, певно, проспала… Всю ніч вчора не спала. 

— Ну Рито.., — у мене розпач проривається. — Ми ж переписувались годину тому, ти не спала.

— Я спала до того, а потім ти написала, я потім ще прикрила на хвилиночку очі і… Пробач, я не спеціально. 

— Ладно. 

Кладу слухавку. Ритка теж життя не мед має. В усіх буває, що проспала. 

Саме в цю мить підʼїздить машина. І я сідаю, навіть не озираючись на багатий будинок. 

Сподіваюсь, що зіграла я роль саме так, як треба. Бо другого шансу у мене її переграти не буде. Що там Юрій казав — один вечір? Я його витримала. 

***

— Година і п'ятнадцять хвилин! — бурчить Тигран, коли я влітаю в гримерку. — І це ще ти не переодягнена! Штраф! 

— Сто тисяч? — впавший голосом питаю я. 

— Клієнти не задоволені! Фігура не та на сцені! У нас домовленості! Я йшов назустріч, але ти все одно запізнилась!... добре, ти приїхала, — він зітхає. — Хай буде не сто тисяч. Але десятку ти заплатиш точно. 

— Добре! — вже втискуюся в сукню з коротенькою, але широкою спідницею, і натягую свої підбори. Звідки брати ті десять… Вирахує з зарплати, а у нас  в цьому місяці нові процедури для татової ноги. 

Але я маю викрутитися. Кредит візьму, якщо мені звісно дадуть ще один… Мають дати. Я у них дуже цінний клієнт. 

Я виходжу на сцену, намагаючись відключити мозок від всіх цих переживань. Зараз є лише я, прожектори, музика і… біль у травмованій гомілці. На нього уваги звертати не треба. Головне посміхатися і рухатися. Отак… 

Я навіть не дивлюся в зал. Так іноді, побіжно, тільки ловлю чийсь хтивий погляд. Номер закінчується. Коротка передишка, випити води, підправити макіяж, додати блискіток… Знову сцена. 

Якийсь шум біля входу. Кидаю погляд туди, і ледве не збиваюсь з ритму. До сцени, де стоять ще кілька вільних віп-столиків, впевнено рухається Юрій. В такому освітленні вираз його обличчя розібрати складно. Але здається він дуже злий. Чому? Навіщо приїхав за мною? Чи не за мною.

Знову збилась з ритму, знову невірне па під його поглядом. Юра сідає за столик і махає офіціантці, щоб та щось йому принесла. А я стаю мов деревяною, так важко мені дається цей танець. Коли музика стихає, я ледве не виповзаю зі сцени, щоб потрапити прямо до нього… 

***

гортай далі, там продовження ------------>