Книга 7

Ельсінор хотів би зібрати всі слова, які знає, з’єднати їх воєдино й написати вірш про красу озера, перед котрим стояв, схрестивши руки на грудях. Він хотів, щоб вірш був переконливим. Аби будь-хто, прочитавши його, побачив цю блакитну гладь, яка переливається рожевими відблисками у промінні ранкового сонця, обрамлену по берегах скалами і ялинами.

Але він – не поет. Він не вміє писати. І його слова не танцюють під музику душі. Тому зараз Берадзе почувався неповноцінним. Все, що йому залишалося, – це мовчки милуватися озером, ув’язненим у межах своєї німоти.

Втім, навіть ця опція виявилася для нього недоступною. Бо Астрід підбігла до нього й захоплено прокричала:

– Ходімо, подивимося тут усе! – вона потягнула його за руку в бік скель.

– Не йдіть надто далеко! – навздогін попрохала їх Майя.

– І не вляпайтесь в історію! – в’їдливо кинув Уве Ліндберг.

– Так-так-так, – проспівала у відповідь Астрід. Берадзе ж просто проігнорував обох.

Біля озера розміщений кемпінг. Незчисленна кількість трейлерів зі столиками перед ними й відпочивальниками в шезлонгах. Зараз п’ята тридцять, але шведи вже вилізли з ліжок, налили гарячу каву у чашки, всілися на валуни й лавочки, то тут, то там розкидані по березі, і милувались холодним скандинавським сонцем.

Серпень був холодним і дощовим. Але коли це лякало шведів? Вони засмагали з травня по вересень на балконах своїх квартир у містах, на пляжах річок і заток або ось тут, у таборі на озері.

– Дивися, дивися, там гірки, такі великі, – показувала Астрід на аквапарк, розбитий ближче до лісу. – Підемо потім туди?

– Це ти з Майєю. Ти ж знаєш, я поки що не можу плавати, – Берадзе показав на своє травмоване плече. Після поранення його швидко виписали з лікарні, але медики рекомендували відпочинок. Він рвався вийти на роботу: врешті, поранене плече не заважає вести лекції студентам. Однак ректор Карин Карлсон послалась на трудове законодавство й відправила його додому.

А вдома його почергово стерегли сусідки Майя та її молодша сестра Астрід. До них приєднався й Уве, котрий, на думку Берадзе, надто здружився з Майєю. Ельсінорові навіть здалося, що у поліціянта з’явилися ніжні почуття до власниці антикварної крамнички. І це було справді дивно:

«Невже цей Громило, Вічний Самітник зміг закохатися?» – вражався Ельсінор: «А Майя? Сонячна, завжди позитивна Майя, невже їй подобається цей сухар із сарказмом?». Втім, щодо дівчини Берадзе був не впевнений.

Для нього вона так само залишалася загадкою. Завжди весела і щаслива, сусідка не дозволяла иншим побачити свої рани. Але, будучи психологом, Берадзе знав, що найвеселіші люди, які часто сміються, зазвичай найнещасніші. Та й якою вона може бути, якщо врахувати, що за останні декілька років вона втратила обох батьків, узяла на себе керування родинним бізнесом і турботу й виховання десятилітньої сестри?

Відтоді, як Астрід із Ельсінором повернулись до трейлера, Уве встановив тент, столик і стільці, а Майя приготувала сніданок. Вони приїхали сюди всього півтори години тому, а ці двоє вже встигли все організувати. Шведи мало не з раннього дитинства їздять у такі мандрівки. Вони обожнюють природу в усіх сенсах. Люблять кемпінги, далекі походи в гори й ліси, обожнюють спостерігати за польотом птахів. І в кожного вдома знайдеться дві – три книги про рослини у Швеції.

– Ну, я б хотіла, щоб мій чоловік був поруч зі мною й щиро турбувався про моє серце, – донеслися до Астрід і Берадзе Майїні слова. Вона саме поставила масло й сир на стіл. Поруч поклала ніж для сиру.

«Все зрозуміло, – подумав психолог, – Уве продовжує спроби зблизитися. – Цікавенько, у нього справді є шанс? Не просто так Майя сповідується йому. Ох, уже ці сердечні бажання…».

Втім, йому, Берадзе, це буде на руку. Зайнятий Майєю, Уве перестане лізти в його справи. Не кажучи вже про те, що це знизить градус напруги між чоловіками.

Ельсінор насипав пластівці в миску і залив йогуртом. Уве намастив темну скибку хліба печінковим паштетом і зверху поклав мариновані огірки. Астрід подивилася на Берадзе й теж насипала пластівці. І тільки Майя просто пила каву.

– І знову по радіо обіцяють дощ, – почули вони діалог пари, яка живе в сусідньому трейлері, коли звідти вийшов величезний чоловік.

– Ну, у нас завше дощі, – бадьоро відповіла йому дружина. Вона теж була доволі велика. З тих жінок, подумав про себе Берадзе, котрі не бояться важкої роботи, а ввечері п’ють келишок пива на ґанку свого будинку.

Пара підійшла до столика Уве й Берадзе.

– Я – Ерик Тингрен, а це моя дружина Сесілія, – звернувся до них велетень, – ми із Сундсваля.

– А це наша донька Шила, – показала жінка на дівчинку ззаду неї. Та була ровесницею Астрід і вираз її обличчя був похмурий. «Ну копія Астрід!» – подумав Берадзе.

– Сядете? – запропонував Уве.

– Звичайно! – згодився Ерик. – Ми тут уже тиждень. Учора на вашому місці була родина з Гетеборга. Ввечері виїхали. А ви…

– Зі Стокгольму, – підказала Майя, наливаючи всім каву в чашки.

– У що граєш? – запитала Астрід Шилу. Та, не відриваючись від телефона, буркнула:

– Sky: Children of the Light.