Розділ 1

– Ви звільнені, Світлано Марківно, – з непроникним, немов маска, обличчям повідомила їй директорка школи Ангеліна Антонівна Шубінець, споглядаючи щось на лівому плечі співрозмовниці.

Лана сховала за спиною руки, що раптово затремтіли. Не можна сказати, що вона не очікувала на якусь неприємність, але щоб таке!

«Як же ж так? Вона ж нічого страшного не зробила?»

Дівчина буквально змусила себе запитати:

– За що? – Ангеліна Антонівна почала перекладати на столі різноколірні теки, явно підбираючи слова. – Я маю право знати, з яким формулюванням мене звільняють.

– За амо... аморальну поведінку, що ганьбить звання педагога, – скоромовкою промовила директорка, уникаючи погляду.

– Це ж усього лише фотографія! І я її не афішувала.

– Справа не тільки в ній, хоча світлина опублікована в кількох місцевих новинних онлайн-виданнях, – Світлана прикусила губу. Вона не знала про це. – Ваша поведінка... Вона, як би це сказати… Загалом, телефонували з міського відділу освіти. Я змушена так вчинити. Ви вже не маленька і все розумієте.

– Але я не знала, що...

Ангеліна Антонівна простягнула руку долонею вперед, зупиняючи підлеглу. Поки що підлеглу.

– Мене не цікавлять ганебні подробиці. Не забудьте забрати трудову книжку. З учнями прощатися не рекомендую. Можливі провокації зі сторони батьків, і невідомо, як це відіб’ється на іміджі школи. Ви тепер знаменитість.

Сумнівна слава. Та й директорку умовляти марно. У цьому конкретному випадку Ангеліна Антонівна нічого не вирішує. І все ж Лана зробила ще одну спробу.

– Я можу піти «за власним бажанням»?

– Наказ вже підписаний. Прощавайте, Світлано Марківно.

Директорка відкрила якийсь журнал і почала щось писати. Майже убита таким рішенням Лана розвернулася і на хитких ногах покинула кабінет.

Куди тепер? Якщо вже втрутився міський відділ, посада у будь-якій школі міста їй не світить. Але ж вона більше нічого не вміє!

Місяць тому…

Світлана Смаль ніяк не могла вирішити, як завершити свою довжелезну учительську відпустку. Заздалегідь вона нічого не планувала, бо її молодша зведена сестра Юля цього року вступала до університету. Їхні батьки жили за кордоном – Юлькін батько, другий чоловік матері Лани, працював в консульстві в Іспанії, і Тетяна Смаль природно перебувала там же ж. Вирушили вони до Барселони лише рік тому, коли Юля перейшла в останній клас школи, тому дівчинка залишилася під опікою Світлани. І на її ж плечі, як на єдиного педагога в їхній родині, лягли усі клопоти, пов'язані з закінченням сестрою середньої освіти та подачею документів до вишу.

На щастя, все пройшло як найвдаліше, і Юля стала студенткою відвойованого в суперечках з батьком факультету журналістики. Літо закінчувалося. Чомусь ця пора року завжди пролітала найшвидше. Дуже скоро вони обидві зануряться у метушню навчального року, тому страшенно не хотілося витрачати намарно вільні дні, що залишилися у їхньому розпорядженні.

Саме тому, коли Юлькін батько покликав дівчат відпочити кілька днів на березі Середземного моря у Каталонії, обидві сестри однаково стрибали ледь не до стелі, не зважаючи на чотирнадцятирічну різницю у віці.

В аеропорту Барселони дівчат зустріла мама Світлани – Олег Андрійович займався якимись терміновими дипломатичними справами. Після палких, наче іспанське сонце, поцілунків всі дружно сіли в симпатичний бузкового кольору Форд і вирушили до консульства. Затрималися вони там недовго.

Звільнившись, Юлькін батько одразу відвіз сестер у симпатичний будиночок своїх друзів, які у цей час мешкали в іншому місці. З вікон будівлі був добре чутний шум прибою, тобто море чекало на них десь зовсім поряд. Олег Андрійович залишив сестрам ключ, готівку і поїхав назад до Барселони.

Втомлені, але заохочені близькістю солених хвиль, дівчата швидко переодягнулися в купальники та помчали на пляж. Сонце практично сховалося за порослі лісом скелі, коли сестри пірнули у ніжні лазурові обійми. Награвшись разом, дівчата вирішили поплавати поодинці. Та час спливав надто швидко. Вечоріло.

Прозора вода майже змила втому після двох перельотів, і Світлана неохоче покинула гостинні хвилі. Окинувши поглядом вузький, проте довгий берег, дівчина не одразу помітила сестру, що безтурботну щебетала зі струнким незнайомцем. Хмурячись, Лана поспішила до Юлі та несподівано зрозуміла, що розмовляють ці двоє рідною мовою. Невже земляк?

А ще Світлана помітила, що чоловік цей на диво гарний собою. Насправді вродливий. Біляві кучері, чудова атлетична фігура, засмагла шкіра, сліпуча посмішка – все в ньому тішило погляд, ось тільки Юлі її співрозмовник зовсім не пасував за віком. Скільки йому? На вигляд – понад тридцять.

– Доброго вечора, – почала Світлана першою і негайно наштовхнулася на бірюзовий погляд, наче море за спиною. – Ви...

Чоловік посміхнувся широко та невимушено, і став ще вродливішим.

– Звіть мене Тихоном. Приємно познайомитися. Ви ж Лана? Не дивуйтеся. Це Юля мені сказала.