Пролог (частина1)

— Що це, Арсене Павловичу? — Олексій заглядав повз плече боса в екран телефону, на якому виднівся чорно-білий знімок.

— Це монітор, Льошо, — Ямпольський вдивлявся в екран, намагаючись придушити погані передчуття. Дуже погані. — Монітор апарату ультразвукового дослідження.

— А на моніторі що, нирки? — припустив Олексій. — Ваші чи що, Арсене Павловичу? Хіба ви робили УЗД?

Ямпольський обернувся і знизу вгору подивився на свого головного безпечника. Назва медичного закладу світилася в правому верхньому куті.

— Навіщо мені робити УЗД в клініці «Жіноче здоров'я»? Ні, це не мої нирки, Льошо, з моїми все нормально. Це взагалі не нирки, це матка. Наскільки я розумію, вагітна матка, в ній є плід, — він тицьнув пальцем в екран. — Якщо не помиляюся, то 6W3D це термін, бачиш, ми навіть термін знаємо, Льошо, шість тижнів і три дні. І розміри нам повідомляють, дев'ять міліметрів... Бачиш?

— Тож бачу, бачу, Арсене Павловичу. І плід бачу. Я хотів запитати, на якого біса нам це прислали? Звиняйте... — Олексій витер спітнілий лоб, Арсен скривився.

— Мені, Льошо. Знімки прислали особисто мені на мій телефон, це перше. А друге, скільки можна повторювати, «звиняйте» — це колгосп. Треба висловлювати думки грамотно. Вчися розмовляти правильно. А правильно — це «вибачте», «перепрошую».

— Так я ж і кажу, якого біса... Перепрошую... Зачекайте, а чому вам, Арсене Павловичу? Навіщо вам УЗД чиєїсь матки? Чи... — він тривожно замовк, поглядаючи на похмурого боса.

— Чи, Льошо, чи...

Арсен закрив очі і відкинувся на спинку крісла. Якби не другий знімок, він би й уваги не звернув, а так послання призначалося йому, тут сумнівів не було.

— Мені потрібна інформація про дівчину, яку ти привозив до мене від Борьки... Бориса Альбертовича місяць тому. Ти пам'ятаєш, вона залишилася у мене до ранку?

— Пам'ятаю, я тоді ще здивувався, з чого це ви з повією в обіймах... — Льоша осікся під пильним поглядом Арсена. — Тож розбилися вони з водієм дня через три, він її за викликом віз, по трасі на зустрічну фура виїхала і в лобову.... Ви забули, напевно, ви ще розпорядилися їх сім'ям грошову допомогу виписати.

Забув. Авжеж, він забув, а тепер згадав. Краще про це з Борисом поговорити.

— Треба відстежити їхній шлях, зупинялися вони в дорозі. З'ясуй, Льошо.

— Добре, зараз все зроблю. Дайте телефон, я собі фотки перекину, нехай нам УЗД розшифрують. І проб'ємо номерок відправника заодно.

Олексій пішов, а Арсен розглядав другий знімок. Неначе напис, фото змащене, але він все одно впізнав. Це не напис, це татуювання.

«Мon Сher», ось що там написано. Значить, чуття його не підвело, вона не примарилась йому уві сні, та й чи сон це був? А може, Арсен помиляється, і Агата просто потрапила в біду, його вона лише покликала на допомогу як старого знайомого?

Усередині дзвеніло натягнутою тятивою, а це вірна ознака: те, що відбувається, стосується його особисто. Головою пов'язати дівчину, яка носить ім'я напівдорогоцінного каменю, і фото, які йому прилетіли, не виходило. Зате це відмінно виходило робити у його... Загалом, не головою.

Він згадував модельку, яку на його прохання привіз водій Навроцького приблизно місяць тому. Арсен досі смутно пам'ятав, як це було, але чомусь тоді те, що відбувалось, здавалося нормальним і природним.

Він заснув. Як пішла дівчина, не пам'ятає. Але Олексій її особисто випроваджував, і коли Арсен прокинувся, її вже не було. Нічого особливого, якби не сни. Так сни чи?..

— Арсене Павловичу, може, підігріти?.. — до Арсена послужливо схилився метрдотель, і він згадав, що так і не встиг поїсти.

Мільярдер Ямпольський планував пообідати в своєму власному ресторані на даху «Манхеттена» — свого ж власного готелю. Страви стояли незайманими, музикант з віолончеллю нервово поправляв краватку. Арсен полюбляв обідати під живу музику.

— Приберіть, — кивнув метрдотелю на стіл і поклав купюру. — Принесіть кави. А це музикантові. Передайте, що я прошу вибачення.

На стіл лягла ще одна купюра. Їсти не хотілося і слухати нікого не хотілося. Він допивав третю чашку кави, коли нечутно увійшов Олексій, як і належить хорошому безпечнику.

— Арсене Павловичу, ми її знайшли.

Ямпольський навіть очі прикрив.

— Агату?

— Агату? Ні, лікарку, це Велесова Марина Олександрівна. А пацієнтка її Мансурова Агата...

— Мансурова? — Ямпольський сіпнувся і вп'явся поглядом в начальника охорони. — Дружина Тагіра? Цього покидька?

— Його...

Лють піднімалася зсередини і розтікалася по тілу по венах, змішуючись з кров'ю. Тагір Рінатович, син Маркелова. Позашлюбний, зате єдиний. Рінат допомагав йому, хотів в бізнес ввести. А той в Мансурових пішов, немає там ні хватки Рінатової, ні чуття, нічого. І бажання щось робити немає, тільки до грошей бажання.

Терпіння Маркелова лопнуло, коли син вивів на свій офшор велику суму і подався геть. Рінат стягнувся, фінансову діру закрив, а сина викреслив з життя назавжди. Тагір приходив до Арсена вимагати частку спадщини, Ямпольський відмовив.