Післямова

​Як тільки Мілана відкрила очі, одразу побачила друзів, що перелякано притулились один до одного. Побачивши дівчину, розслабились, всміхнулись. Погода нормалізувалась, хоча досі було темно. Вітер зник, лише трохи накрапав дощик.

​Мілана простягнула руку та попросила всіх підійти, торкнутись її. Діти швидко стали по колу, торкнувшись руки дівчина. «Не хвилюйтесь» - в думках сказала Мілана, розуміючи, що кожен почує. Кожен почув, від чого неймовірно злякався, напружився. Та було занадто пізно щось робити. Торкнувшись руки, діти заціпеніли, не в змозі ворухнутись. Мілана закрила очі та запросила темряву до себе, відганяючи думки.

​Все замовкло, заспокоїлось, впускаючи сірі кольори проміжного світу. Раніше дівчина не мала уяви, як когось перетягнути, але зараз вона навіть сумнівів не мала, що все  вийде. Все вийшло. Прибравши руку, Мілана дала можливість друзям рухатись. Руслан та Ліза відскочили назад, роздивляючись все навколо. Софія вхопилась за обличчя, знову захникала. Лише Іван стояв мовчки, уважно дивлячись на Мілану, наче щось розумів, чи здогадувався. Але хлопець не сказав жодного слова.

​Мілана всміхнулась та пішла в сторону печери, запрошуючи друзів за собою. Зайшовши в темряву, знайшли тунель. Дівчина зупинилась, торкнулась коріння дуба. «Тепер відкрий нам вихід до рідного світу дітей» - подумала вона. Як тільки промайнуло це прохання, земля затряслась. Ліза та Софія ойкнули, схопившись за стіну. Несподівано, в темному тунелі з’явилась біла точка, що почала швидко перетворюватись на пляму, розміром з людину. Контури плями переливались, наче це була калюжа, але доволі дивна біла калюжа.

​Дівчина підійшла до плями, зайшовши вглиб тунелю. Вона повільно торкнулась плями рукою, повела далі. Рука наче зникла, занурившись у воду. Це було дивне та приємне відчуття. Вона була впевнена, що попереду рідний світ. Попереду мама й тато. Попереду друзі та життя, яким вона прожила всі дванадцять років. Свобода!

​Діти підійшли до плями. Мілана підняла руку, запрошуючи йти далі. Спочатку було лячно, але погляд Мілани був спокійним та впевненим. «Ми нарешті знайшли вихід» - мовила дівчина в думках, з сумом в голосі. Ліза чкурнула вперед, за нею Софія. Не затримався і Руслан. Діти зайшли в білу пляму та не повертались. «Вони вже вдома» - всміхнулась Мілана, задоволена своєю роботою, своєю боротьбою та стражданнями.

- Ти перша, - тихо сказав Іван, всміхнувшись дівчині, - дякую тобі за все!

- Ні, Іван, - Мілана всміхнулась у відповідь, - я маю лишитись.